Історія третя

Вона була би рада, якби хтось зміг пояснити їй, яке з їхніх тіл має сильнішу гравітацію. Хто до кого притягується і з якою швидкістю рухається у всесвіті. Була би рада розібратися у фізиці їхньої анатомічної складової. Була би рада зрозуміти хімію їхнього мозку.

Вона не фізик, а загальна теорія відносності нічого їй не пояснює. Вона не хімік, тому розібратися у власних почуттях не видається можливим.

Вона літератор, однак все рівно не може зрозуміти порівняння їх та Психеї з Амуром.

У її голові немає кохання, і вона впевнена, що у його також. Не тільки у голові, але й у інших органах та метафізичних явленнях. Вона не хоче бути романтичною чи сентиментальною. Дивиться на них у дзеркалі і чесно не розуміє, чому їх там двоє. Він не відповідає на її запитання. Чи не хоче, чи не чує. Чи не хоче чути. Хочеться образитись, плакати, бити руками у плечі, істерити, однак вона лише продовжує шлях.

Вони не Психея з Амуром. Ті кохали одне одного у темряві та при світлі. На небесах та під землею. Вони перешіптувалися, торкалися і – вона була впевнена – були без тями одне від одного. Міфи не можуть брехати. Вони можуть відходити від реальності, але хто ж дізнається справжню реальність. Вони завжди залишатимуться солодкими, вічними, змінними.

Теперішнє стає історією. Історія стає легендою. Легенда стане міфом. Вона впевнена, що вони пройдуть той самий шлях, що й Психея з Амуром, і вкінці будуть щасливими, а про них ходитимуть міфи, але не розуміє, задля чого. Заради нещирих поцілунків чи дратівливих поглядів. Швидких дотиків або довгих вдихів.

Вони не Психея з Амуром. Вона би не пішла як Психея задля нього до Персефони, не діставала би золоте руно та не брала би воду зі Стіксу. Він би не рятував її від Афродіти та не просив би у богів безсмертя для неї.

Тому вона все ще не розуміє, який закон фізики тримає їх разом. Чому вони досі відображаються у дзеркалі разом. Чому він досі чекає її посеред виставкового залу. Чому вона досі несвідомо бере його за руку. Чому він ніколи не дає їй йти самій. Чому їй га́ряче від його дотиків. Чому він досі береже її, наче золото. Чому вона досі віддає себе йому. Чому всі досі їх кличуть бісовими Психеєю та Амуром.

Хоча, якщо всі мають на увазі астероїди Психеї та Амура, тоді у їхніх словах з’являється сенс. Такі далекі та несхожі. Вона киває своїм думкам і посміхається. У неї з’явилася нова змінна, на яку вона може спиратися у своїй теорії.

Вона продовжує крокувати виставковим залом та дивитися у вікна. Сонце заливає все приміщення, і назовні майже нічого не видно, однак картини для неї не такі цікаві, як власні думки, теорії та гіпотези. Припустити, обдумати, прийти до висновку і сховати його у собі. Мисленнєвий процес повторюється знову і знову з новими змінними, новими причинами, новими ситуаціями та інсинуаціями. Вона докопається до суті. Їй весело. Їй цікаво. Цікавіше за картини.

Він крокує за нею. Дивиться пильно за темно-русим волоссям, що, як і вона, легко підстрибує у повітрі. Йому плювати на картини, на які вона так хотіла подивитися, а зараз оминає, поринувши у свої думки. Він аналізує ситуацію навколо, щоб уникнути конфліктів та зайвих тригерів. Глянути на неї, потім на людей навколо. Прислухатися до голосних шумів. Знову на неї. Швидкий погляд на картину якоїсь сімʼї і знову навколо, а потім на неї. Раз за разом з однаковим таймінгом, у такій самій послідовності, без права на помилку.

Вона зупиняється і повертається, дивлячись на нього. У її думках немає кохання, але вона несвідомо знову бере його за руку. Їй стає спокійніше. Світла стало забагато, і вона ховається від нього за його спиною. На вулиці спекотно і жодної хмаринки, тому вона дивується, чи не вигорять картини при такому освітленні. Це привертає її увагу до них, і вона помічає портрет.

Їхній портрет. З підписом «Психея та Амур». Портрет, про який вона ніколи не знала. Який не має права тут бути. Її починає трясти і єдине, на що вона спроможна, це тихо запитати «Амуре, ти теж це бачиш?»

Він стає перед нею, загороджуючи спиною картину, та вичікує рівно півхвилини, стежачи на її обличчям, перш ніж дістати ліки з кишені.

Легше їй не стає. Тремтіння хоч вже не таке помітне, а думки починають зникати одна за одною, але на обличчі досі сором від непристойної картини. Всі бачили. Всі проходять повз та дивляться спершу на картину, а потім на них, що застигли під нею. Він ховає її обличчя від інших у своїх долонях, затуляючи очі, та веде на вихід, і вона відчуває вдячність. У її голові немає кохання до нього, однак вона починає думати, що загальна теорія відносності зможе пояснити, чому вона тягнеться до нього.

Вона різко обіймає його і зачіпає пальцями на уніформі бейджик, який падає на підлогу.

Він думає, що важливіше вивести її з приміщення, де зараз для неї купа тригерів, і лишає бейджик лежати на підлозі.