Історія друга (1.2)

Він ненавидів операторів, які знімали його крупні плани, журналістів, які ставили йому запитання, репортерів, які говорили про його виставкові зали на всю країну. Він ненавидів свої руки, які довели його до вершини, якої він ніколи не прагнув. Він ненавидів свої темні очі, які всі завжди порівнювали з очима його батька; такі, що завжди дивляться важко, ніби звисока, але так, що подих зводить. Він ненавидів своє світле волосся, яке на фотографіях виходило занадто ярке і було до страшного схоже на материне. 

Але він любив свою сімʼю. Свою дружину, яка тихо підтримувала у моменти зривів. Свою доньку, яка була так схожа на нього і бралася до пензлів з бажанням піти по його сходах, вимальовуючи пейзажі, що так дивно відображалися у її очах. Свого сина, який сяяв ніби сонце, вдивляючись у картини у виставкових залах і пишаючись своєю сестрою, яка тримала у своїх долонях талант їхньої сім'ї. 

Він любив свою ідеальну сім'ю, яку створив, знайшов, вимріяв сам. 

Сім'ю без тихої матері, яка відводила погляд від фіолетових фарб. Без заштурханої сестри, яка робила все, аби навіть не траплятися на очі людям, що живуть в одному будинку. Без божевільного батька, на якого він виріс таким схожим, що хочеться розчесати до крові власне обличчя, аби не бачити цих знайомих рис.

Це не династія. Це просто хвора уява чоловіка, який тримав у своїх руках цілу епоху. Це не геніальність. Це просто праця всього життя, яка могла би заслуговувати на повагу, якби не божевільна жадоба. Це не картини століття. Це жертва його зруйнованої сім'ї. 

Він готовий був принести у жертву все, що тільки мав, тільки б у нього забрали ці руки, ці полотна і ці фарби. Він готовий був зійти з розуму, тільки б йому перестали приходити листи у сподіваннях наступних шедеврів. Він готовий був розірвати людей на шматки, тільки б вони перестали говорити про те, що він копія свого батька. 

Тому що все, що повʼязує їх, – лише зовнішність. Бісові очі батька та чортове волосся матері. Зріст. Статура. Риси. Вирази обличчя. Здібності і таланти. І нічого більше. І нічого, окрім цього. 

Він – не копія свого батька. Це брехня, і вони всі брешуть всьому світові.

Зупиніть їх! Заткніть! Змусьте замовкнути назавжди, інакше він зруйнує цю епоху дощенту! 

Його рятують діти. Його світлі, маленькі і такі залюблені ним та їхньою матір’ю. 

Він віддав би все, аби його донька не тримала пензля. Аби їй не передався цей талант. Аби вона перестала наслідувати стиль малювання її дідуся. 

Але він бачить, як вона розквітає, коли закінчує чергове полотно. Наскільки яскраво сяють її темні очі, коли вона оглядає виставкові зали свого батька. І він нічого не може зробити з її щастям до моменту, коли її називають третьою перлиною їхньої династії. І коли він це чує, то всередині нього щось голосно тріскається, що аж закладає вуха. Тому що він не бажає їй такої ж долі, як і в нього та її дідуся. Не хоче, щоб їхнє мистецтво також зруйнувало її розум, її світ та її дитяче щастя. Він готовий на все, аби тільки вона відмовилась від їхньої долі, і вперше затуляє своєю великою рукою її такий маленький і яскравий світ. 

І зупиняється від лише під крики дружини, опір сина та голосний плач доньки. Він знає, що так правильно. Але він не знає, як пояснити це сімʼї. Його ідеальній, викарбуваній його любовʼю сім'ї. 

Він не вибачається, а лише тихо виходить з будинку, знаючи, що дружина зрозуміє і заспокоїть дітей. Тому що вони були готові до цього. Вони готувались до його божевілля. 

Голова забита стількома думками, які, однак, не перекривають однієї сцени, що викарбувана у його думках. Сцени, у якій кімнату заливає денне світло, яке потрапляє на полотна, закриваючи їх своїм сяйвом. На сцені троє людей, двоє з яких стоять у затемнені, і до світла потрапляють лише витягнуті вперед руки, які простягнуті до маленької фігури, що згорблено сидить на підлозі, вимазана у червоних та фіолетових фарбах. Їхніх чортових династійних фарбах. 

І ця картина настільки феєрична, що досі висить у виставкових залах, нагадуючи про божевілля батька, що після цього не написав жодної картини. Тому що вершина рівня його батька може вартувати тому, що він не може принести у жертву своєму генієві. 

А донька творить. І творить так епохально, що навіть у нього захоплює подих. Тому що у її руках геній сильніший, аніж у двох поколіннях разом взятих. Тому що мазки такі впевнені та витончені, ніби у її голові голоси сотень митців, які направляють її руки. 

І на їхній сімейній картині саме вона найбільше залита світлом. Наступна перлина, наступна епоха, наступна вершина нового століття. Стоїть справа від крісла матері у світлому платті, що так відтіняє її темні очі, успадковані від дідуся. Руки складені одна на одну, і осанка така горда, ніби навіть у такому малому віці вона усвідомлює свою важливість і свою талановитість. 

Поруч у червоному кріслі сидить мати. Дивиться на доньку з посмішкою та невимовним щастям в очах. У всій її поставі не видно спокою, лише енергійність та ледве прихована гордість за дітей. 

Зліва від неї стоїть її син, який гордо дивиться на читача їхньої історії. З зарозумілістю в очах і пихатою посмішкою. Він відрізняється від сімʼї, що вдягнуті урочисто, своєю чорною футболкою з плямами фарби та засохлим пензлем за вухом. 

І позаду них у тіні стоїть він. У чорному костюмі з важким поглядом, спрямованим на глядача. Він завів руки за спину і згорбив спину. Без посмішки, без щастя в очах і ніби на відстані від сімʼї. Так, ніби не частина їхньої сімейної картини.