Історія перша (1.2)

Ти прокидаєшся від свого будильника о шостій ранку і відчуваєш, що твоє тіло охоплює крига. Ти відчуваєш себе наче мертвець. Не можеш рухатися, не можеш дихати, а всередині тебе лише гострий страх, який ти не можеш відкашляти зі своїх легень. 

Все лише дурний сон. Абсолютно безглуздий кошмар, який переслідував тебе сім годин, уривався та продовжувався на найнесподіваніших місцях. Але був таким реальним, що ти досі відчуваєш запах трави у своїй кімнаті і дивний, ніби залізний, присмак у роті. 

Але це залишилось у твоїй уяві. Тут – у своїй квартирі – все добре, і, насправді, доволі тепло. Але як тільки починаєш розрізняти силуети речей, то нарешті розумієш, що ти реальна. Ти у своєму розумі. Просто налякана. Налякана до тремтіння та сліз. До холодного поту та абсолютного ігнорування болю від закусаних до крові губ. Налякана до німоти, але все ще реальна і абсолютно нормальна. 

Хочеш поставити собі стільки запитань, але перебуваєш у прострації і майже не контролюєш свої дії. Розливаєш воду, розбиваєш чашку, невпопад смієшся, всюди запізнюєшся і провально намагаєшся переконати саму себе у тому, що не почала раптово страждати синдромом дереалізації. Просто у шоці. Взяла би покривало, щоб оговтатися від шоку, але ніхто не пропонує. 

Незрозумілі обличчя стоять перед очима цілими днями ніби наяву, але насправді ти просто не можеш викинути їх зі своєї голови, тому що думаєш про свій сон днями і ночами. Так, ніби він міг би відповісти тобі на якісь сакральні запитання, яких насправді у тебе не було. Але відчуття від тих семи нестерпних безперервних годин не проходили. 

Все проходить повз тебе, і ти відчуваєш себе ніби у якомусь дурному романтичному фільмі, де головна героїня стоїть на місці, а навколо пробігають люди, змінюються сезони, декорації. А ти сидиш на своєму місці й абсолютно не реагуєш на події навколо тебе. Але бути схожою на цих героїнь та їхні фільми не хочеться. Ти бажаєш нарешті отямитися та вийти зі свого сну, і нарешті почати жити. Думаєш так, ніби пережила багатолітню депресію, синдром дереалізації, отримала купу діагнозів і вийшла з психлікарні. Стає нестерпно від самої себе. 

Ти намагаєшся думати реально. Не порівнюєш нарешті потемнілі листя дубів у парку з очима чоловіка зі свого сну. Починаєш, нарешті, без минулих диких емоцій дивитися на шипшину, хоча раніше жахалася її наче навіжена. 

Ти нарешті розумієш, наскільки сильно була вражена, що боялася робити звичайні речі. 

Танцювати.

Вдягати легкі плаття.

Пити кріпкий чай.

Засинати.

І через кілька місяців ти нарешті починаєш жити поза своїм сном.

Починаєш їздити на роботу на таксі, просиш у чайній крамниці трав'яний чай з шипшиною та ожиною. Думаєш про те, щоб вдягти легеньке різнокольорове плаття на вечірку у стилі 90-х. Ти купуєш масляні фарби, тому що без них твоя магістерська робота не буде довершеною. Ти живеш і дихаєш зимовим повітрям, і відчуваєш себе настільки легко, що тобі видається, що ти бачиш крила у дзеркалі. Ти посміхаєшся на вулиці просто так і тобі плювати на оточення. Тобі приємно проводити час з собою, хоча раніше страшно було залишатися наодинці зі своїми думками про сама знаєш що. Віднині та ніч стає забороненою темою, а кілька зруйнованих місяців через неї намагаються стертися з твоєї пам'яті. Але синопси твої думок настільки міцно тримаються за той сон, що стерти його доволі важко. Тому ти замінюєш ті емоції ще сильнішими. Щоб згадувати, як лякалася у кімнатах страху і кричала, чіпляючись за куртки друзів. Щоб згадувати, як співала на концерті свого улюбленого гурту. Щоб згадувати незграбність перших виступів на художніх симпозіумах. Щоб згадувати тремтіння рук від відкриття першої виставки. Щоб згадувати біль від посмішки першого власно облаштованого залу для відомого художника. 

Ти знову поринаєш у мистецтво, і тобі знову зовсім не страшно лягати спати з думками про картини, які завтра потрібно виставити у залі музею. Ти знаходиш нове захоплення у носінні металевих перснів зі скандинавськими узорами. Ти починаєш колекціонувати квитки з кінотеатрів та культурних заходів. Ти бачиш своє теперішнє лише у творчості і підбираєш людей у своє оточення по статусу. Більше не боїшся побачити знайоме примарне обличчя серед живих реальних людей. 

Ти проходиш у виставковий зал з випрямленою спиною, тому що пишаєшся тими зусиллями, які доклала для створення цього місця. Твій погляд лозою обплітає приміщення, і ти посмієшся так сильно та щиро, що м'язи починають нити від болю. Світло падає нерівномірно по залу. Люди проходять повз. Цокіт твоїх туфель лунає по приміщенню. На вході пробивають квитки. На телефон беззвучно телефонує кураторка магістерської. І ти відчуваєш себе настільки живою, що готова заплакати від усвідомлення руху власного тіла та можливості мислити та обдумувати всі процеси твого мозку. Ти відчуваєш себе частиною цього світу і щаслива рівно до того моменту, як твій погляд переходить на одну єдину картину, на яку потрапляє світло сонця. 

Вона яскраво біла. Майже світиться. Каре-зеленим виділяються очі, а губи нагадують ту саму кляту шипшину. Ти не зупиняєшся. Ти стаєш майже вмурована у те місце, звідки на тебе дивиться чоловік у білому костюмі. Волосся нагадує брудну мішанину темних та світлих кольорів з нерівними мазками. Тобі хочеться здвинутися з цього місця хоч на міліметр, але ти продовжуєш дивитися на ці недолугі лінії, які малювала ніби дитина. Нерівні, незграбні, незавершені, недоречні. Але ті самі, що робила ти у своєму божевіллі.