Історія перша (1.1)

Її думки були небезпечніші за жар сонця. Вона поринала у нього. Вона барахталася у ньому. Вона втопала у ньому. Їй хотілося сказати, що це лише гарячка, яка пройде через кілька днів, однак це почуття не проходило ні через день, ні через тиждень, ні навіть через місяць. Вона не зʼявлялася у світських колах стільки часу, що всі почали обговорювати її у світлі, яке опалювало її своїм морозом, у той час, як його світло крило її жаром. Подібний до Селадона, її беззаперечна любов. 

Створений з темного кріпкого чаю, легкого алкоголю, запаху трав, і все це лише для неї. Вона хотіла бачити у ньому це, і з кожним разом список ставав все більше і більше. Але відстань між нею та ним ставала рівноцінно її бажанням. 

Вона вдягала легкі сукні, бо була певна, що він любить саме таке. Простих. Недалекуватих, але пристрасних. Вона підібрала себе під нього, того, що здавався їй таким недосяжним у її власних руках. 

Вона уявляла себе на балу посеред тих безглуздих створінь, які не розуміють її натхнення в його образі. Вона уявляла себе в танці, який вів саме він. Вона ненавиділа кожен погляд, який кидали на них ті недалекі люди. 

Масляними фарбами вона вимальовувала його риси. Домальовувала пальцями межі губ і кісточками наповненими водою витворювала темні, схожі на її улюблений чай, очі. Вона стільки вихвалялася ним на зустрічах з іншими дамами, що памʼятає кожне своє слово, яке варто зупинити у певному місці на її полотні.

Темні очі, схожі на чай. Світле волосся, ніби пшениця. Або ні. Кора дуба та його темне листя. Це краще описує його. Як і колір пізньої шипшини на його губах. Чи може варто їй згадати про недостиглу полуницю? Руки воїна варто вимальовувати обережніше. Шрами не повинні псувати його портрет. Вона хоче їх забрати і забирає. Ні. Руки грубі. Але ніжні. Наче тримають у руках королівський кришталь. І лицарські обладунки варто замінити на ніжні кольори костюмів столичних кавалерів, про які їй розказували на прийомах інші леді. Вона вишукано створює портрет своєї безумовної любові і хвастає ним на всіх чаюваннях. 

Вона завжди помічає, коли він дивиться на неї, і неодмінно невинно червоніє та прикриває обличчя віялом, як і вчили її на уроках етикету. Вона відчуває, як її лице покривається жаром його сонця і усвідомлено скошує очі у його сторону при будь-якій можливості. Бачить, що він ховає від неї свій погляд, боячись, що інші дізнаються про їхнє нестримне бажання.

Вона горить ним кожен раз, як підходить ближче, ніж зазвичай. Вона відчуває цей сонячний запал і свято вірить, що, підійди вона ближче, то її легке плаття, яке він обов'язково так любить на ній, згорить вщент у ту ж мить, як вона ступить зайвий крок у його сторону. 

Вірить, що створена лише для нього: така витончена і скромна леді. Навчена бездоганності у своїх палацах, але наче простолюдинка лише для нього. Такого незамислуватого, грубого, але лише для неї однієї ніжного. Вона свя́то не розуміє різниці між ними і вірить лише у подібність її та його портрету. 

Вона розчулена його кавалерськими манерами, коли він схиляє свою голову перед нею і скромно вітається. Не дивлячись, іде далі, а її плаття обдає сонячним жаром. Її щоки рожевіють, а легені палають. Вона скидає все на раптову гарячку і залишається у своїй кімнаті на довгі години. І довго повільно мріє. Відчуває, як легені тріскаються, наче там проростають квіти. І тіло камʼяніє, наче у ньому вибухають сузірʼя, про які він шепотів їй у снах. 

Вона вірить, що створена з його мрії, тому ніколи не підвищує голос. Завжди ходить повільно і тихо, наче пливе. За її туалетом стоять численні години, щоб вона виходила зі своєї кімнати наче перше і останнє неповторне сяйво. Пахне квітами, які – вона точно знає – є його улюбленими. 

Навчена грати на фортепіано, вона забиває ним всі тріскаті звуки, які видають ці недалекі люди. Вона знає, що людям, які ні разу не любили так сильно, не зрозуміти її душевних трепетань. Її не цікавлять поради старих леді, які – вона впевнена – вийшли заміж зовсім не по коханню. Вона не вірить жодному їхньому слову про її надрозумове та майже божевільне захоплення. Вони все повторюють дурниці і кисло щебечуть їй на вухо. А її погляд спрямований на портрет її коханого, схований надійно у її кімнаті. 

Вона суміш закордонних трав, чорного чаю, конвалій та його кохання. Вона горить від його поглядів і тихого лицарського голосу. Вона спускається зі свого трону до першої сходинки і дивиться на нього знизу вверх. Вона підхоплює його подих і холодний погляд. Вона огорнена сонячним промінням і весняним повітрям. Залізною кров'ю та хворобливим потом. Вона ступає по багнюці та оминає відрубані голови. Вона впевнено крокує до крижаного вітру, який охоплює її серце, і помічає що його очі не кольору їхнього улюбленого чорного чаю або темно-зелених листків дуба. 

Вона помічає поле бою. 

Її улюблений світлий скривавлений портрет.

Його темно-сині, наче глибина океану, очі.  

Вона прокидається.