Збоченець

Збоченець!

Так, я збоченець, і що? Я чесно це усвідомлюю і аж ніяк не цураюсь цього. І взагалі, дана «вада» здається мені більше перевагою, ніж недоліком. Вона, як двигун, часто сприяє моєму розвитку й досягненням.

От наприклад: я терпіти не можу їздити в громадському транспорті. Спека, відсутність свіжого повітря, міцний запах поту й натовп… натовп, натовп, натовп, що стискає тебе з усіх боків у маленьку безпорадну сардину, затиснуту в крихітну залізну бляшанку, яку ми з якихось причин звемо тролейбусом, автобусом чи маршруткою.

Зваживши всі недоліки й трошки поміркувавши — на цьому історія мала б завершитися логічним: «купи авто чи катайся на таксі». Але… Тут збоченість виловлює оком «можливість» і всіма силами сприяє її впровадженню в реальність.

Усе почалося в студентські роки. Працював я на будівництві, укладав гіпсокартон. Колектив молодий, веселий, і всі як один — вельми поважні розбишаки. Тож регулярно піджартовували один над одним… і часто по-злому.

Так одного похмурого дня, коли небо було затягнуте чорними хмарами й усі як один тримали напоготові парасольки, я потрапив під водоспад. Крижаний і щільний, який аж притис до землі своєю вагою та гучним хором багатоголосого реготу з другого поверху будівлі. Колеги, явно, наповнювали цистерну протягом усього дня, поки я не бачив!

Образливо!

І це якраз після завершення зміни, коли треба їхати додому.

У роздягальні в мене був чистий одяг, тож жарт не мав стати проблемою. Але води вилили на мене стільки, що промокли навіть труси… а їх заміни в мене не було. Довелося перший і останній раз у житті їхати в спортивках без спіднього…

Автобус додому був як завжди заповнений «радісними людьми». Натовп гойдався з боку в бік у такт маневрам водія по асфальтовій смузі. Виснажені обличчя й сутулі спини перед моїми очима змінювалися на кожній зупинці й беззупинно множилися. Скоро людей стало так багато, що плоскі стінки автобуса почали роздуватися, перетворюючи транспорт на діжку.

Усі ці рухи й тертя об мої штани почали… напружувати мене.

Чесно: нічого в думках не було, але в цьому людському потоці…

— Вибачте, не могли б ви перестати тиснути?

Голос тридцятилітньої дівчини, що стояла спиною просто переді мною, був адресований явно мені.

Спочатку я не зрозумів: крутив головою навсібіч, щоб визначити, чим наш тісний контакт відрізняється від контакту з десятком інших людей, що прилипли до мого тіла з усіх боків.

Поштовх — автобус зупинився забрати нових людей, і я нарешті відчув… моя пахова ділянка впиралася чітко їй між стегон…

Для юного мене цей момент став найбільшим соромом за все прожите до цього життя. Я не знав, що відповісти, і бовкнув першу ж відмазку, яка спала на думку:

— Вибачте, я не можу прибрати ручку парасольки в інше місце через тисняву.

Дівчина заспокоїлася, і декілька зупинок ми проїхали в незмінному положенні.

Автобус гойдався… Дівчина терлася… а я соромився…

Нарешті бус доїхав до великої зупинки, де більше половини людей поспішили втекти на волю. Разом із ними вирішила вийти й моя незнайомка.

Коли перед нею нарешті прорізався простір і вона змогла відлипнути від мене, її очі повернулися в мій бік. Чарівні карі очі ковзнули від моїх очей униз, туди, де сподівалися побачити руків’я парасольки. У неї було всього декілька секунд, декілька митей, поки люди знову не злилися в одну масу, закриваючи мене. Але їх було цілком достатньо, щоб зрозуміти: парасольку я тримав у руці, далеко від місця нашого стику…

Роки йшли, я дорослішав. Змінилися автобуси, зупинки, рівень життя, але кислі міни людей і моє збочення — ні. Як і раніше, я все ще не люблю громадський транспорт, але кожного разу, коли сідаю в нього, згадую цю історію. І, схоже, історія кожного разу згадує мене та все жевріє бажанням повторитися.

Куди б я не заліз, куди б не сховався — до мене завжди підлізе одна або декілька дівчат. Добре, що труси тепер завжди на мені, але ситуацію це не рятує. Замість цього дівчата стають впритул і лягають грудьми на мою спину, примощуються сідницями чи стегнами до простягнутої вниз із рюкзаком руки, і труться, труться, труться.

Ні, я не маніяк і не японський залізничний збоченець, що заходить у вагон з єдиною метою — потертися об дівчат. Для мене всі ці прояви відразливі, бо мають насильницький характер.

Але… якщо я ховаюся, а до мене линуть гарні особистості — я буду непохитно тримати удар! Буду кричати собі у свідомості: «Я збоченець і готовий, щоб ви мене ґвалтували!» — і, звісно, буду отримувати задоволення.

І так знову, і знову, і знову.

Та, схоже, доля все ж була незадоволена моєю самовдоволеною поведінкою і врешті-решт розвернула ситуацію взагалі на 180 градусів.

Нещодавно заліз у тролейбус. зайшов на початковій зупинці, тож були всі шанси сісти… але не сів. Чесно, не через те, що шукав «можливостей», просто поступився місцем бабусі. Отримавши від неї подяку й «Який гарний чоловік!», став біля сидінь, тримаючись за поручень. І все крутив у голові цю фразу… «Який гарний чоловік»… Раніше ж казали: «Який гарний хлопець», «Який гарний молодий чоловік»… а тепер… виріс…

За роздумами й не помітив, як за всіма законами шпротів у бляшанці тиск людей з усіх боків виріс до критичної точки. Це стало знаком для водія зрушити з місця, і ми нарешті поїхали, неспішно перевалюючись з колеса на колесо.

Я вибрав місце ідеально! Фізично в цьому вузькому отворі не могла розміститися більше ніж одна людина, тож спереду й ззаду я був захищений — там лише бабусі сиділи й щось активно обговорювали між собою! Проте праворуч і ліворуч мене вже стискали дівчата.

Подорож у думках минала швидко, аж поки панянка, якій я поступився місцем, не почала виходити праворуч від мене. Місце звільнялося, і, повернувши голову вліво, я запропонував дівчині сісти. Вона осяяла своє двадцятип'ятирічне обличчя усмішкою, але не сіла — вирішила пропустити свою подругу.