10. Назад у темряву

Заміський будинок Гордієвичів вражає мене з першого погляду. Одразу ж кидається в очі його вражаюча архітектура у класичному стилі з колонами і великими панорамними вікнами.

Неможливо також не звернути увагу на розкішний ландшафтний дизайн з кількома декоративними водоймами та помпезним фонтаном при вході до маєтку. Гордієвичі могли собі дозволити володіти великою земельною ділянкою, тому будинок знаходився в центрі просторого саду.

Понад те, Денис у дорозі згадував, що на території розташовуються ще тенісний корт і басейн.

Звісно, така неймовірна розкіш приголомшує і справляє сильне враження. Та все-таки в цьому місці замість захоплення, у моїй душі наростає гнітюча тривога. Можливо, проблема полягає в похмурій погоді чи в очікуванні зустрічі з батьком Дениса, але мені все ніяк не вдається позбутися від думки, що насувається страшна біда.

Коли машина зупиняється у просторому гаражі, де легко може вміститися ще три автомобілі точно, я намагаюсь відігнати від себе нав’язливі напружені думки та натягую на обличчя усмішку. Ні́чого Денису знати про мою ірраціональну тривогу.

Гараж приєднаний безпосередньо до будинку, тому ми одразу звідти переходимо до вітальні. Як легко було здогадатися, інтер’єр тут аж ніяк не поступається величності екстер’єрові. Антикварні меблі та широке різноманіття оригінальних картин світових митців одразу ж змушують руки покритися гусячою шкірою.

— А де всі? — цікавлюсь, оскільки ніхто не виходить зустрічати нас і не чується навіть віддалених голосів.

— Приїдуть ближче до вечора, — якось неохоче відказує Денис. — Можемо поки розкласти речі в моїй спальні та щось перекусити.

— Гаразд.                                                             

Крученими сходами, створеними з умілим дизайнерським поєднанням дерева та скла, ми піднімаємося на другий поверх і заходимо в першу ж кімнату. Покої оформлені в темних тонах і вміщають у себе просто-таки королівське ліжко з балдахіном, а також великий комод, вирізьблений з червоного дерева, доповнений овальним дзеркалом у чорній оправі. Окрім того, до кімнати долучені ще окрема гардеробна та особиста ванна.

Звісно, я розумію, що не варто засуджувати смаки інших людей, проте похмурість цього будинку справляє на мене дуже гнітюче враження. От чому не можна було додати до дизайн хоч трохи яскравості та життя?

Та ці думки я не озвучую Денисові, просто мовчки заходжу до кімнати та ставлю свою дорожню сумку на підлогу поруч з комодом. Щоправда, речей там зовсім небагато, оскільки приїхали ми сюди буквально на одні вихідні.

Враховуючи, яким виявилося це місце, даний факт зараз мене дуже тішить.

— Якось тут прохолодно, тобі не здається? — запитую я, демонстративно обхопивши себе руками.

Денис знизує плечима.

— Та ні, не дуже. Але якщо ти змерзла, то я можу сходити до сараю та принести дрова, щоб розтопити камін.

У його голосі не чується особливого ентузіазму, проте я все-таки погоджуюсь на його пропозицію, оскільки саме на таку реакцію розраховувала з самого початку. Сарай знаходиться досить неблизько від дому, що дасть мені можливість оглянути принаймні якусь частину будинку.

Не знаю, що саме я шукаю, проте всередині мене живе непохитна впевненість у тому, що саме тут можна знайти відповіді принаймні на деякі питання щодо мого минулого.

Почувши, як Денис спустився сходами, я тихенько залишила кімнату та почала заходити то в одні, то в інші двері. Та, на жаль, раз за разом переді мною поставали геть нежилі холодні приміщення. Очевидно, даремно було сподіватися знайти тут хоч щось, пов’язане з темною стороною Володимира чи безпосередньо мною. Ця затія з самого початку була приречена.

І тільки я вже збираюсь залишати кімнату, мій погляд несподівано зачіпається за басейн за вікном. Оскільки зараз тут ніхто не живе, та й сезон не пасує для плавання, води там немає, проте навіть так мені вдається зрозуміти, що це те саме місце, яке було зображене на тому самому фото Ані, яке ще в лікарні викликало в мене такий тривожний уривок спогад.

Ні задумуючись ні на секунду, я стрімко залишаю кімнату, збігаю сходами та швидким кроком прямую на задній двір до басейну. Опинившись там, чітко розумію, що жодних сумнівів бути не може — ми з Анею дійсно були тут.

Заплющую очі, і переді мною з надзвичайною чіткістю постають події того дня.

Знову відчувається крижаний страх, що охоплює кожну частинку тіла, до болі стикаючи його.

— Аню, це просто паскудна ідея, — притишеним голосом промовляю я, перед цим озирнувшись, щоб переконатися, що нікого немає поруч, щоб підслухати нашу розмову.

— А який у нас вибір? Невже ти дійсно хочеш все життя грати в ці ігри? Бути пташкою в золотій клітці?

Я вагаюсь, не здатна так просто відмахнутися від такої спокусливої можливості. Помітивши це, Аня знімає сонцезахисні окуляри, дивиться мені прямо в очі пронизливими світло-зеленими очима, хапає за руки та каже:

— Прошу, зроби це разом зі мною. Одна я не справлюсь, а більше залишатися тут немає сил. Мені здається, що ще трохи і вони зламають мене.

Попереднього разу спогад на цьому урвався, але зараз я чую продовження розмови.

— Але що вони з нами зроблять, якщо упіймають за спробою втечі? Ці садисти здатні на все, — перелякано белькочу.

На обличчі Ані з’являється вираз гіркої безнадійності.

— Ти права, і саме тому нам і варто хоча б спробувати вирватися з їхньої пастки. До того ж, ліпше вже померти, ніж те, що вони зробили зі мною вчора. Та їхня нова іграшка — найстрашніше з усього, що використовувалося раніше…

— Алісо! Алісо, що з тобою?!

Гучний голос Дениса змушує спогад розвіятися. Я повертаюсь до реальності, де сиджу на холодній землі коло порожнього басейну, а чоловік стривожено схилився наді мною.

— Я… Я…

Думки аж ніяк не хочуть збиратися докупи, оскільки мозок повністю зайнятий аналізом розблокованого спогаду. Ситуація стає все більш моторошною.