9. Квіти

Розкішний і пишний букет квітів на столі служить яскравим нагадуванням нашої з Денисом сварки.

Наступного ж ранку після того інциденту кур’єр доставив до моєї квартири тисячу одну червону троянду. Звісно, така банальність не змогла змусити мене пробачити його геть неприпустиму поведінку, та все-таки рука просто не піднялася викинути дорогий подарунок. От і стоїть він уже кілька днів, не дозволяючи відпустити те, що сталося.

Поза всякими сумнівами, Денис переступив усі можливі межі своєю шаленою ревністю, так що будь-яка розсудлива дівчина на моєму місці раз і назавжди поставила б крапку в стосунках з таким чоловіком. Та все-таки щось усередині мене відмовляється погоджуватися з такою радикальною категоричністю.

Аж ніяк не можна забувати про те, скільки всього доброго зробив для мене Денис. Практично нічого не знаючи про мене, він узявся допомагати загубленій дівчині з амнезією, завіз до Італії та підтримував, коли недорозслідування зайшло в глухий кут. Поганець на таке аж ніяк не був би здатний.

Коли я заходжу на кухню, зроблений мамою сніданок уже чекає. Не забуваючи про дієту, яку мені потрібно дотримуватися, щоб не втратити фігуру для модельної роботи, вона приготувала для мене рисові хлібці з запеченим філе лосося, авокадо та помідором. І хотілося б чогось солоденького, проте раціональність і думки про майбутнє змушують мене тримати себе в руках і діяти зважено.

— Які плани на день? — цікавиться мама, щедро намащуючи батон маслом для канапок батькові на роботу.

На відміну від мене, для нього як для сантехніка зовнішній вигляд геть неважливий, тому й у їжі немає жодних обмежень. Мені ж про таке можна тільки мріяти.

— Збираюсь поїхати в агентство та обговорити контракт на виїзд до Кореї.

Як і очікувалося, маму мої слова застають зненацька та викликають сильне потрясіння. Вона одразу ж полишає канапки та сідає за стіл напроти мене, налаштована на серйозну розмову. І як би не хотілося цього уникнути, проте, поза будь-якими сумнівами, це просто неможливо.

— Який ще виїзд? Тільки не кажи, що на повному серйозі зібралася летіти до Кореї?

Переводжу погляд на барвисте зображення лілій на шпалерах, не здатна витримати її важкого погляду, і зітхаю. Очевидно, ця бесіда мине ще важче, ніж я очікувала спочатку.

— Так, мамо. Тут мене зараз не тримають жодні зобов’язання, а там зараз є повно роботи для мого типажу, яку, до речі, дуже гарно оплачують.

Наведені аргументи змушують матір замислитися, проте дивлячись на те, як вона нервово кусає губи, одразу ж стає зрозуміло, що мені ще не вдалося її переконати.

— Не думаю, що минуло достатньо часу після аварії, щоб ти могла самостійно вирушити так далеко та жити там абсолютно самій, — хитає головою вона, а тоді додає: — Ти зрозумій мене, Алісо, я просто сильно хвилююсь за тебе та не хочу, щоб ти знову вплуталася в якісь проблеми.

— Знову? — миттєво напружуюсь, чіпляючись за це слово.

Невже матері, попри всі попередні запевнення, таки відомі темні секрети мого минулого? Спостерігаючи за її розгубленістю через некоректно дібране слово, я зрозуміла, що нізащо не втрачу можливості витягнути з нею правду.

— Мамо, що ти приховуєш від мене? Які саме проблеми були в мене в минулому? — наполегливо запитую.

Тепер уже погляд відводить вона, не здатна витримати тиску мого вимогливого погляду.

— Ти ж пам’ятаєш, що казав лікар про можливість створення хибних спогадів…

— Але мені потрібно мати хоча б загальне уявлення про те, що сталося. Урешті-решт, це відбувалося зі мною, тому я маю повне право знати правду, — не здаюсь я.

Мама просто розривається від внутрішньої боротьби. Сумніви так і переповнюють її. На якусь мить мені навіть здається, що вона все ж нічого не розповість, та, на щастя, події не розвиваються за найгіршим сценарієм.

— Одразу попереджу, що не знаю всіх деталей, бо в той період ми майже не спілкувалися.

— Про який період ти говориш? — уточнюю, бажаючи хоч трохи розібратися в тому хаосі, яке представляло з себе моє колишнє життя.

— Мова йде про останній рік до твоєї аварії.

І знову все зводиться до того самого.

— То що тоді сталося?

Мамине скривлене обличчя краще будь-яких слів описує, як важко їй навіть подумки повертатися у той час.

— Ти почала зустрічатися з чоловіком. Спершу нікому нічого про нього не розповідала, бо не була впевнена в серйозності ваших стосунків, а тоді несподівано обрубила всі колишні зв’язки, обґрунтувавши це тим, що повинна повністю належати своєму загадковому коханцю.

Хитаю головою, не здатна повірити, що подібне дійсно відбувалося зі мною. Усе це звучить наче сюжет якоїсь мелодрами, а не події реального життя.

— Заради кого я могла піти на подібне?

Мама знизує плечима.

— Не знаю, ти так і відкрила цей секрет нам з батьком та й ніде публічно не з’явилася зі своїм кавалером, — відповідає вона, не здатна стримати образи в голосі.

У той же момент у голові спалахує спогад про ту саму статтю з «жовтої преси», де згадується моє таємне побачення. Виходить, я таки справді зустрічалася з Володимиром Гордієвичем.

Проте ця інформація викликала ще більше запитань. Що змусило мене вступити в ці стосунки? Чому я перестала спілкуватися з близькими та полишила роботу? І як у результаті все звелося до того, що я потрапила в автомобільну аварії з непохитною впевненістю, що мене хтось переслідував?

З коридору чуються лункі кроки, а тоді на кухні з’являється батько. Одразу ж відчувається характерний різкий запах його одеколону. Скільки б я не пропонувала купити йому щось більш якісне, він наполегливо тримається звичного, не бажаючи нічого змінювати.

— У вас усе гаразд, дівчатка? — запитує батько, помітивши напружену атмосферу, що панує на кухні.

Матір одразу ж натягує на обличчя фірмову усмішку, що ясно транслює «у мене все під контролем».

— Так, просто обговорювали плани Аліси. Вона збиралася зробити дещо нерозсудливе, але, на щастя, мені вдалося відмовити її від цього.