24 глава "Вісім місяців потому"

24 глава

Лілія.

Я лежу у лікарні приблизно місяць. Біля мене практично весь час знаходиться Тіма. Ну, як практично весь час. Я лежу у лікарні в якій він працює і кожну свою вільну хвилину сидить біля мене. Мені заздрять всі мої сусідки по палаті, а у мене їх три. Заздрять тому що, мій коханий знаходиться весь час біля мене. Так, у нас з Тимуром все добре. Я зрозуміла, що цей чоловік мене кохає, давно кохає. Як же мені знадобилось багато часу, щоб це зрозуміти.

Після того як мене виписали тоді з лікарні, я з Тімою почали зустрічатись. І я тільки тоді зрозуміла, який він чудовий хлопець. Ні, я не переїхала до нього жити зразу. Спочатку у нас були справжні побачення. Ми ходили у ресторани, кав’ярні, неодноразово заходили у кафе в якому працювали. Бачили там нових баристів. Він практично кожне побачення дарував мені квіти. Великі букети троянд, лілій, ромашок. Моя кімната була заставлена квітами. Ще ми ходили дивитись різні фільми. А тільки два місяці потому Тимур запропонував мені переїхати до нього. І з того моменту ми живимо у його однокімнатній квартирі. Я тоді взяла академвідпустку, адже не захотіла бачити ні Богдана ні Лізу. І тим більше не хотіла, щоб Богдан дізнався про мою вагітність.

А ще через тиждень після того як мене виписали з лікарні. Богдан приїжджав вибачатись. І вистачило у нього сміливості приїхати до мене додому, знаючи, що мій брат дома. Та Ромчик з Тимуром його на поріг будинку не пустили. Я стояла тоді у коридорі, але так, щоб Богдан мене не бачив. І чула все, що він казав мені передати. В його словах були вибачення. А у словах Ромчика і Тимура одні погрози. Після того я Богдана не бачила взагалі.

Такої уваги, яку приділяє мені Тіма, Богдан би ніколи не приділяв. В цьому я впевнена на сто відсотків.

Зараз мій коханий сидить біля мене і як завжди тримає мене за руку. У нього сьогодні було нічне чергування. Тому сьогодні він вільний. Я йому пропонувала поїхати додому. Але він не захотів, сказав, що посидить біля мене. І йому так спокійніше, адже термін вагітності підбігає до кінця і в будь-який момент можуть початися пологи. І ось він вже сидить біля мене другу годину. Ми розмовляємо, сміємося. Він розповідає мені про свою роботу. Виявляється, що це так цікаво. І на мить навіть подумала, чому я пішла вчитися у інститут культури, я ж могла поступити в медичний інститут. Але порівнювати акторську майстерність і медицину це безглуздо. Бо це зовсім різні напрямки, зовсім різні.

Я лежу і відчуваю щось не зрозуміле. Я з острахом подивилась на Тіму.

- Тіма, щось мені не добре

- Що таке, Квіточко?

- Здається я народжую

Не знаю скільки пройшло часу. Але за вікном вже темно, а мені лікар дав на руки мого сина. Я тепер мама. У свої двадцять один я вже мама. Я тримаю у руках цю крихітку і мені зовсім не віриться, що це моя дитина, мій син. Тіма весь час на пологах був біля мене і тримав мене за руку. Я йому за це вдячна. Зараз він знову знаходиться біля мене і теж дивиться на цю крихітку разом зі мною. Я подивилась на Тіму, а він на мене.

- Ось ми і батьки — сказала я

- Мені не почулося? Ти сказала ми?

- Тобі не почулося — я посміхнулась — хочеш взяти його на руки?

- Давай — я дала сина на руки Тимуру. Він на нього подивився — він твоя копія. Як хочеш його назвати?

- В честь твого тата... Данило — Тимур подивився на мене здивовано, але при цьому посміхався — ти не проти?

- Я? Я зовсім не проти — Тимур поклав сина у колиску. А потім подивився на мене. Він до мене підійшов і сів на ліжко та взяв мене за руку — Ліліє, я хочу задати тобі одне єдине питання. Може треба було б дочекатись слушного моменту. Але я не зможу більше чекати, аби його задати

- Яке питання? — я посміхнулась.

- Ти вийдеш за мене?

Я знову посміхнулась.

- Я згодна — Тимур до мене підсів ближче і ми почали цілуватись. Тимур встав з ліжка.

- Я зараз прийду — сказав він. І вийшов, а я встала з ліжка і взяла синочка на руки. Який же він крихітний. Я зрозуміла, що у моєму житті з’явився ще один чоловік, якого я люблю. І це мій синок, Данилко. І нехай він від того, хто мені зрадив. Це вже немає значення. Адже Богдан ніколи не дізнається, що у нього є син. Я про це подбаю. Бо не хочу мати з ним більш ніякої справи! У палату знову зайшов Тимур.

- Як син?

- Заснув тільки що — я поклала Данилка у колиску. А Тимур підійшов до мене і посміхнувся.

- Квіточко, дай свою праву руку — я протягнула йому руку не розуміючи нічого — щоб все було правильно — він дістав каблучку і одягнув мені на палець. Я подивилась на цю каблучку. Вона дуже красива. Тимур мене міцно обійняв — люблю тебе... безмежно — прошепотів він мені на вухо.

- А я тебе... безмежно люблю — він випустив мене з обіймів.

- Я ось що думаю. Коли вас випишуть з лікарні, ми зразу з тобою підемо у РАЦС

- Добре. Я напевно подзвоню батькам і Ромчику, скажу їм новину

- Так, дзвони — Тимур підійшов до колиски, а я набрала номер мами.

Тимур.

Тепер ми з Лілією батьки. І нехай ця дитина не моя рідна. Але Лілія вирішила його назвати у честь мого тата. І це для мене видався сюрприз. Цікаво, довго вона думала над цим? А ще, я нарешті зробив їй пропозицію. Не так я це уявляв, але як вийшло. Чекати слушного моменту, можна довго і не дочекатись його. Каблучка для Лілії у мене лежить у шафі вже давно. Здається вже місяць. Я від неї почув бажану відповідь. Я думаю, що цей день для нас запам’ятається назавжди. Я в цьому просто не сумніваюсь.