4 глава "Навіщо мені таке щастя?!"

4 глава

Я прокинулась від шуму за дверима. Встала та виглянула з кімнати. Це Роман з Аліною вже збираються їхати у коледж. А котра зараз година? Я закрила двері та подивилась на годинник. Трясця! Вже восьма. У мене ж пара починається о дев’ятій. А ще й зібратися треба і на автобус не запізнитись. Я швидко побігла у ванну, почула як закрились вхідні двері. Брат зі своєю дівчиною вже пішли. Я забігла у душ. Трохи освіжилась та прокинулась. Вийшла з душу, висушила голову. Одяглась у те, що попало під руку. А це жовта кофта та джинси. Просто розчесалась. Навіть не фарбувалась. Схопила сумку. Не встигала зробити собі чай, тому випила лише стакан води. Поїхала в інститут. І тут мені реально пощастило. Бо тільки-но я вийшла з будинку. Побачила, що до зупинки під’їхав автобус. Я швидко закрила будинок. І побігла до автобуса. Водій побачив, що я швиденько йду, тому трохи почекав. Ранок почався наче добре. Подивимось, що далі буде. Сподіваюсь, що цей хам мотоцикліст та одногрупник в одному обличчі мене не зіб’є.

Через пів години я була біля інституту. А пара почалась десять хвилин тому. Не встигла... соромно. Я перейшла дорогу. І побачила, що цей Богдан зняв шолом і пішов до входу у будівлю.

Ми зустрілись з ним біля ліфта.

- Привіт — він посміхнувся

- Привіт, запізнюєшся?

- Не я один

Приїхав ліфт. Ми зайшли. Богдан натиснув кнопку “12 поверх”. Швидко туди піднялись і хто побіг, а хтось не поспішаючи пішов у аудиторію. Я зайшла в аудиторію. За мною зайшов Богдан.

- Данильченко Лілія — я почула своє ім’я та прізвище — ви вже тут? Це добре, проходьте, сідайте — викладач подивився на Богдана — а вас я вперше бачу

- Я Богдан Самойленко. Новий студент

- Тоді проходьте, сідайте на вільне місце

- Мг — Богдан сів від мене далеко

- Так продовжимо на тому на чому зупинились. У вас у кінці буде залік. Але перед цим у вас повинна бути командна робота. Яка саме, зараз поясню — викладач подивився щось у своєму щоденнику — і, так. Я вас розіб’ю по парам. І кожна пара повинна зробити якусь сценку. Тему обираєте самі. Це може бути уривок якогось фільму чи спектаклю. Так, розіб’ю по парам вас зараз — викладач почав всім казати хто з ким буде. Мене він назвав останньою — Лілія Данильченко з... новим студентом Богданом Самойленко — о, ні! Я підняла руку — так, Ліліє

- Можна мені когось іншого в пару?

- Ні — сказав викладач як відрізав. Навіщо мені таке щастя?! Хам, грубіян зі мною в парі. Це, що покарання якесь? Але за що?

Почалась перерва. Я з одногрупницями вирішили сходити у бібліотеку. Їм дуже повезло. Вони у парі разом. А мені... мені навіщо таке щастя, га?

Ми вийшли з аудиторії. І пішли у напрямку бібліотеки. І тут, я чую знайомий голос... вже знайомий. Я розвернулась. Позаду мене стоїть Богдан.

- Ліля!

- Дівчата, я вас дожену, якщо за півгодини не прийду викликайте поліцію — я почала сміятись, а дівчата подивились на мене здивовано — та я жартую, не треба ніякої поліції

- Добре, ми тебе чекаємо у бібліотеці, але якщо що пиши

- Окей — дівчата пішли, а я подивилась на одногрупника — що хочеш?!

Він підійшов до мене.

- Виходить ми з тобою в парі

Він посміхнувся.

- Так, але знай, мені це не подобається. Але давай домовимось, коли ми будемо робити нашу сценку

- Хм... давай сьогодні після пар почнемо

- Добре, на нейтральній території. Ні я до тебе, ні ти до мене, зрозумів?

- Так

- Тоді зустрінемось о другій на четвертому поверсі біля аудиторії 401, добре?

- Добре

- У тебе все?

- Так

- У такому разі я вже йду, побачимось о другій — я пішла у бібліотеку, але поки я не звернула до сходинок, то відчувала його погляд на собі. Здається я йому подобаюсь. Подобаюсь цьому поганцю. Так, він теж нічого такий красивий. Але якщо б не хамив. І наше “знайомство” було зовсім іншим, то і відношення до нього у мене було іншим. Але маємо, що маємо, як то кажуть.

Закінчились пари і я стою біля аудиторії 401. А Богдана все немає. А я чекаю його вже хвилин десять. Запізнюватись це напевно його. Але нарешті я побачила цього мотоцикліста-вбивцю.

- Що ж ти запізнюєшся?

- Пробач, були справи.

- Ладно. Пішли в аудиторію — я відкрила аудиторію і ми у неї зайшли.

- Хм, а звідки у тебе ключі від аудиторії?

- Не твоє діло

- Ну, добре. Не хочеш не кажи

- Що ж почнемо — я поставила сумку на одну з перших парт. І подивилась на Богдана. Він на мене дивився і посміхався — що?

- Ні, нічого

- То давай щось робити

Ми почали вибирати тему для сценки. Довго сперечались. Але все ж останнє слово було за мною. Тому у нас сценка з спектаклю “Ромео і Джульєтта”

Ми знайшли потрібну сценку і почали читати слова.

Тимур.

Перша половина практики пройшла як у тумані. Ми з Олею щось робили. Так, я знав, що роблю. Розумів, що роблю, але подумки я знову був не на практиці. Це мене вже дратує. Треба вчитись, а не думати про ту, яка сказала, що ми можемо бути лише друзями.

Зараз ми з Олею купили собі обід та сидимо у буфеті. Вона на мене весь час дивиться.

- Тимуре, що у тебе сталося?

- А, що?

- Ти якийсь... похмурий, думками точно не тут

Я подивився на Олю.

- Хм — хмикнув я — ти права, зі мною дійсно щось не так

- Що вже сталося? Це через Лілію?

- Саме так

- Ти щось зробив?

- На жаль так... вона мені подзвонила у вівторок. Попросила мене приїхати, сказала, що їй сумно одній. Ну, я приїхав. Ми грали у карти і пили пиво. Олю, я не розумію як так сталося... я трохи б і поцілував її

- І, що було далі?

- Я від неї ніякого ляпасу не отримав... ми на наступний день не розмовляли. Ми працюємо разом. Ввечері я підійшов до неї і почув від неї фразу “Сподіваюсь такого, що було вчора не повториться. І ми будемо лише найкращими друзями”. Тепер точно, казати, що вона мені подобається немає сенсу — я подивився на Олю