Глава XVII. Куди вистачить води

Спільна мандрівка починається з відповіді, яку кожен мусить дати наодинці.

Ар’я ще раз звірила намічену лінію, перегнула вологий край хутром назовні й звела половини. Біля горловини між ними лишилася щілина майже на палець. Вона стерла позначку мокрою долонею, провела нову, ближче до краю, й узяла ножа.

— Ріжу.

Адвен затис край коліном, а Іша натягнула шкуру з другого боку, щоб розмітка не пішла складкою. Підсохла міздря чіплялася за лезо, тоді раптом відпускала, і ніж поривався вперед; Ар’я щоразу гасила цей рух зап’ястком. На вигині вона змінила хват, Іша без слова посунулася слідом. Сонце вже дісталося шкури, й холодна після води шкіра тепліла під їхніми долонями. Відрізаний шматок Ар’я склала міздрею назовні, сумістила краї та притиснула біля горловини. Цього разу вони зійшлися.

Адвен узяв кістяний проколювач і заходився правити притуплений кінець об камінь, доки не вивів рівне вістря. Цього вистачало: кістка мала розсунути зволожену шкіру, зберігши її цілою. Він натиснув вістрям на ніготь, провів пальцем уздовж дерев’яного клинця й подав обидва інструменти Ар’ї.

— Уже схоже на голку.

— Перед цим ви називали це поганою голкою.

— Тоді так і було. Тепер просто велика.

— А клинець? — запитала Іша.

— Нормальний. Тільки край треба пригладити, щоб жилу не чіпляв.

Ар’я покрутила кістку між пальцями й відклала. Тремтіння, таке помітне за сніданком, майже вляглося, але, випроставшись після довгого нахилу, вона завмерла, не підводячи голови. Іша мовчки посунула до неї миску.

— Пий.

— Я вже пила.

— За сніданком.

Ар’я глянула спідлоба, та миску взяла, відпила кілька ковтків і повернула її Іші.

— Далі — дірки. Якщо ще шо хочеш знати про джерело, питай, дзєду. Я поки рахуватиму.

Адвен пересів до жердин, що вціліли після бурі. Для двох вантажних рам треба було чотири довгі жердини й кілька коротших поперечин — легких, щоб дорогою не нести зайвого дерева, і досить міцних, щоб витримати вагу води. Частина годилася хіба на паливо: дві мали поздовжні тріщини, ще одна була надто крива. Він відклав їх, вибрав рівніші й поклав попарно.

— Яка завбільшки була заглибина до того, як ви вигребли з неї бруд? — запитав він.

— Десь з миску, може, трохи більше. Там мокрий камінь, а внизу мул і всяка гидота. Я розгребла збоку, поки не дійшла до твердішого дна.

— Чим?

— Спочатку руками, потім казанком. Він був на дромі, тож його вже нема.

— Вода йшла з тріщини? — запитала Іша.

— Не знаю, ніяких тріщин я не бачила. Камінь просто мокрів тут і тут. — Ар’я показала на шкурі дві точки, тоді провела між ними коротку лінію. — Сочилося й стікало по стінці. Якщо не чистити, там тільки багнюка й стоїть.

— Коли ви наповнили пляшки, вода ще надходила? — спитав Адвен.

— Надходила, тільки повільно. Я набрала й пішла, бо більше лити було нікуди.

Адвен натиснув долонею на першу жердину, перевіряючи, як вона гнеться.

— Якщо вичистимо заглибину вдосвіта й лишимося до вечора, скільки зможемо взяти?

— Не знаю точно. Літрів із п’ятнадцять, думаю, набереться. Може, й більше, якщо не пересохло. Але на більше я б не ставила.

— А тінь там є? — запитала Іша.

— Є невеличкий виступ, але троє під ним навряд чи ляжуть.

— А якщо лишитися ще на день? — запитав Адвен.

— Дзєду, наступного дня мене ж там уже не було. Може, знов натече. А може, ми вичерпаємо воду швидше, ніж вона встигатиме натікати, і там лишиться тільки мокре дно.

Горловину міха Ар’я лишила вузькою й довшою, ніж Адвен очікував. Гладка дерев’яна затичка мала щільно входити в неї, а сиром’ятна смуга — тримати загорнуту довкола шкіру. Перші отвори Ар’я зробила сама: склала краї міздрею назовні й проколювала обидва шари разом, на око лишаючи між дірками однакові проміжки. Іша проштовхувала жилу дерев’яним клинцем, а Адвен притримував краї. На вигинах натяг змінювався, вимочені жили вислизали з пальців. Після кількох стібків Іша взяла проколювач, Ар’я — жилу, а Адвен повернувся до жердин.

Тінь від стіни звужувалася. Шкуру довелося двічі пересувати, а разом із нею — миску, жир, інструменти й гвинтівку, яку Ар’я вперто тримала не далі, ніж могла дотягнутися. Коли одна з Адвенових жердин опинилася між нею та зброєю, Ар’я мовчки перенесла гвинтівку на інший бік і лише тоді продовжила шити.

На той час повітря над двором уже загусло від спеки. Жир у посудині розм’як, на руках виступив піт, а пальмове волокно кололо долоні навіть крізь тканину. Адвен устиг обтесати дві довгі жердини, але над третьою руки вже рухалися повільніше. Він пересів на складений мат і продовжив.

По другий бік шкури Іша перестала шити.

— Досить.

— Я вже пересів.

— Це не відпочинок.

— Залишилося небагато.