Глава XVI. Межа світла

Вогонь видно здалеку. Його тепло завжди починається з чиєїсь згоди.

Поки людина спускалася з гребеня, Адвен з Ішею встигли зійти з даху й розворушити жар у зовнішньому вогнищі. Чекати нагорі не мало сенсу: звідти довелося б або кричати через увесь двір, або дозволити незнайомцеві підійти до самої драбини. Усередині спальні було ще гірше: завершена кімната сховала б їхні рухи, але для розмови довелося б підпустити чужу людину до води, запасів і термінала. Тому вони лишилися внизу, біля вогню, маючи за спинами низькі стіни недобудованої кухні й темний прохід під частковим дахом загальної кімнати.

Іша тримала спис вертикально, трохи відвівши вістря від схилу. Ліву стопу вона виставила на пів кроку вперед, плечі тримала надто рівно — у поставі ще читалися недавні вправи. Адвен нічого не виправив. Сам він стояв вільніше, з мечем у піхвах при поясі й лівою долонею на руків’ї. Між ними й темрявою горіло кілька товстих гілок, і ця вузька смуга світла була єдиною межею, яку неможливо було переступити непомітно.

Людину на схилі він більше чув, ніж бачив. Каміння зрідка зсувалося під ногою, і знову надовго западала тиша. Незнайомець обирав твердіші місця й рухався без світла, однак не намагався обійти оазу чи вийти до води збоку. Коли постать зникла в сухому руслі під останньою грядою, Адвен устиг двічі оглянути проходи між пальмами. Ні другого силуету, ні відблиску металу, ні голосу.

З русла спершу виріс рюкзак. Над камінням хитнувся його верх, тоді показалися голова, плече й довгий темний предмет, що звисав уздовж спини з правого плеча. Людина зупинилася за кілька кроків до смуги світла, якою вогонь відділяв пісок від темряви.

— Агов, народ! Нарешті я вас знайшла!

Голос був жіночим, молодим і хрипким від спраги, проте незнайомка не рушила далі: ліва рука лишалася на лямці великого рюкзака, права висіла вздовж тіла, трохи відведена від боку.

— Зостаньтеся там, де стоїте, — сказав Адвен.

— Зоста… шо? — Незнайомка ледь звела брови. — Та я ніби й не біжу.

— Руки тримайте на видноті.

Права долоня піднялася першою, ліва неохоче відпустила лямку. За правим плечем ворухнулася гвинтівка, й вогонь ковзнув по опущеному стволу.

Вона ступила ще на пів кроку, і полум’я підхопило краї її обличчя. Волосся було зібране позаду, праву скроню виголено. Подовжені вуха звужувалися до тонких кінчиків, а сама вона під рюкзаком здавалася надто легкою. Точних кольорів вогонь не давав: шкіра то темнішала, то бралася міддю, волосся лишалося майже чорним. Зате виснаження світло показувало чесно — запалі щоки, потріскані губи, пил у кутиках очей і коліна, які вона раз у раз випрямляла з помітним зусиллям.

— Перш ніж ступите далі, передайте мені гвинтівку, — сказав Адвен.

Незнайомка повільно опустила руки.

— А ще шо передати?

— Решту лишіть при собі.

— А гвинтівку назад коли?

— Уранці. Коли ми знатимемо бодай трохи більше про вас, а ви — про нас.

— Дуже чесно. У вас меч і спис, а я буду з порожніми руками.

— Меч при моєму боці ви бачите. Спис — також. Вашу гвинтівку я побачив лише тоді, коли ви ввійшли у світло.

— Я могла вас із гребеня зняти.

— Могли. Відтак мусили б самі спускатися до незнаної води, не знаючи, чи немає за стінами інших людей.

Незнайомка примружилася, почувши «відтак», тоді коротко хмикнула.

— Оце ти любиш просте довго казати.

— Гвинтівку, — повторив Адвен.

Вона потяглася до пряжки на грудях. Адвен ступив убік від вогню, звільняючи простір між ними, і, забравши ліву руку з руків’я, показав порожню долоню. Іша змінила хват, не спрямовуючи списа вперед: нижня долоня посунулася ближче до середини древка.

Незнайомка розстебнула поперечний ремінь наплічника, перехопила гвинтівку за ложе й поволі стягнула рушничний ремінь із правого плеча. Вона простягнула зброю не далі, ніж мусила; Адвенові довелося самому зробити останній крок у темряву, і її пальці розтиснулися лише тоді, коли він прийняв усю вагу.

За будовою гвинтівка була простою й зрозумілою: дерев’яне ложе, поздовжньо-ковзний затвор, оптичний приціл, внутрішній магазин. Призначення кожної великої частини читалося в її формі й розташуванні. Адвен перевірив запобіжник та повернувся до вогню.

— Тепер підійдіть.

— Ну нарешті.

Незнайомка перетнула світло. Адвен відніс гвинтівку за їхні спини й поставив біля внутрішнього боку кухонної стіни. Звідти власниця могла бачити зброю крізь вогонь, але, щоб дістатися до неї, мусила б обійти Адвена, Ішу й низьку кладку. Іша зачекала, доки він знову стане поруч, тоді поставила спис біля стіни, трохи ближче до руки.

Незнайомка не відводила очей від гвинтівки, поки Іша наповнювала миску.

— Пийте, — сказала Іша. — Спочатку небагато.

Дівчина повернулася так швидко, що важкий рюкзак смикнув її назад. Вона взяла миску обома руками, й Іша відпустила її лише тоді, коли пальці незнайомки міцніше лягли на край. Перед першим ковтком дівчина все ж понюхала воду. Випила майже половину, спинилася, перевела подих і далі пила дрібнішими ковтками. Вода залишила темну смугу на запиленому підборідді.