Глава XIV. Сліди після бурі

Мовчання добре ховає людину від світу. Іноді — так добре, що світ минає її.

Сигнал урвався раніше, ніж Адвен встиг повернути голову.

У темному кутку спальні світився екран — невеликий прямокутник блідого зеленого світла з одним новим рядком. Щойно вони обоє надто старанно не дивилися на проміжок між підстилками, та за мить Іша вже була біля термінала. Вона опустилася навпочіпки, відкинула складену тканину, якою вони прикривали пристрій від пилу, і простягнула руку до панелі керування.

— Не торкайся.

Рука зупинилася за пів долоні від клавіш. Іша запитально глянула на нього через плече.

— Спершу перевіремо, чи він не відповів сам.

Він сів поруч, торкнувшись коліном краю її сукні, розгорнув бічну панель, перевів курсор по ряду тьмяних позначок і знайшов журнал передавання. Останній запис лишався тим самим, що вони бачили під час першого запуску: внутрішня перевірка антени без виходу назовні. Нижче стояло підтвердження блокування автоматичної передачі.

Лише тоді він відкрив новий рядок. Знаків було мало: ідентифікатор із двох коротких груп, що нічого їм не говорили, тип запиту, номер повтору й позначка, що джерело чекало на сумісну відповідь. Термінал додав час приймання й приблизний напрямок, а силу показав вузькою смугою з поділками, що ледве сягала першої третини. Координат не було.

Адвен відкрив опис типу сигналу. Перший рядок здався зрозумілим, у другому трапилося незнайоме скорочення. Іша нахилилася ближче, торкнувшись волоссям його плеча.

— Польовий провідник, — прочитала вона. — Цивільний.

— Провідник?

— Невеликий навігатор. Для дороги поза містами. Якщо не бачить потрібного орієнтира, питає, чи є поблизу інший вузол.

— І повторює запит.

— Поки хтось не відповість або його не вимкнуть.

Адвен повернувся до журналу, але із запису не міг визначити, як далеко був передавач.

— Це хтось? — запитала Іша.

Вона вдивлялася в екран. Світло лягало їй на щоку, підкреслювало втому під очима й тонку смугу пилу, що лишилася біля скроні після бурі.

— Це передавач.

— Я розумію.

— Більше ми не знаємо.

— Але цивільний.

— Протокол цивільний. Передавач може бути на машині, у покинутому сховищі або в розвідника, який хоче знайти чужий дім.

— Або в мандрівника, який загубив дорогу після бурі.

— Або в нього.

Іша нарешті подивилася на Адвена. Він пам’ятав, як вона шукала на старій карті знайомі назви й не могла прийняти дату. Тепер десь за кам’яними грядами щось іще працювало, витрачало заряд і щойно запитало темряву, чи є в ній хтось іще.

Адвен повернувся до панелі керування й відкрив налаштування приймання. Переривчастий режим був позначений як ощадний: короткі вікна прослуховування, довгі паузи. Якби запит прийшов трохи раніше або пізніше, термінал міг його пропустити. Нижче стояв активний прийом. Поруч система показувала приблизний час роботи, проте попередження не було. Навіть у цьому режимі заряду мало вистачити на тижні.

— Ми можемо слухати постійно, — сказав він, — нічого не передаючи.

— І якщо він повторить?

— Матимемо ще один напрямок і силу. Якщо джерело рухається, то побачимо зміну.

— А якщо не повторить?

— Матимемо один запис.

Іша провела великим пальцем по краю корпусу. Адвен чекав, тримаючи руку біля клавіш. Пригадався її голос у старому житлі: не дозволиш — і що тоді? Він відвів руку на коліно.

— Активний прийом, — сказала Іша.

— Без відповіді.

— Поки що.

Він кивнув і відкрив підтвердження. Іша поклала два пальці на край термінала. Коли він натиснув клавішу, позначка переривчастого слухання згасла, а на її місці з’явилася рівна тонка лінія.

Вони ще трохи сиділи перед ним, хоча на екрані нічого не змінювалося. З двору долинало потріскування вогню; крізь вентиляційний проріз тягло холоднішим повітрям і запахом піску, який буря лишила на даху. Десь біля води хлюпнуло. Усе лишалося звичним, але кожен звук тепер мусив пробиватися крізь очікування іншого — короткого, штучного, принесеного не вітром і не водою.

— Твоя перша варта, — сказала Іша.

Адвен відірвав погляд від екрана.

— Минулої ночі я мав другу.

— Саме тому сьогодні перша.

— Я пам’ятаю.

— Ти дивишся так, ніби термінал міг змінити порядок.

— Термінал — ні.

Іша ледь усміхнулася, й Адвен знову відчув на щоці короткий дотик, якого там уже не було. Він підвівся, узяв меч і простягнув руку до термінала.

— Віднесу нагору.

— Після бурі ти все одно полізеш на дах?