Глава XII. Щось більше

Не все, що починається на піску, приречене бути стертим.

Коли Адвен вийшов з-за пальм, сонце вже піднялося над кам’янистим краєм оази й пробивалося до води крізь рідкі проміжки в листі. Біля берега світло дробилося на білі відблиски, а вище, на сухому виступі, пекло пісок, каміння та довгі ряди саманних блоків. Тінь від житла скоротилася до вузької смуги. Іша сиділа на її краю, тримаючи між колінами недоплетений кошик, але пальці вже не рухалися.

Вона почула його раніше, ніж побачила. За останні тижні Іша навчилася відрізняти нерівний крок Адвена від тріску сухого очерету, шелесту дрібної живності й обережного тупоту тих, хто приходив до води на світанку. Спершу повернула лише голову, а тоді відклала кошик і вийшла з тіні. Побачивши його, всміхнулася й уперла руки в боки, ще не встигнувши прибрати усмішку.

— Де ти був так довго? Поглянь, сонце вже де. Вирішив перевірити, чи зможеш стати такого ж кольору, як я?

— Для цього довелося б затриматися до наступного літа.

— Тоді початок у тебе добрий.

Іша рушила назустріч, останні кілька кроків майже пробігла й ухопилася за передню жердину волокуші раніше, ніж Адвен встиг заперечити. Волокуша ковзнула вбік. У плетеній пастці важко вдарила хвостом риба, бризнувши водою крізь прути.

— Обережно, — сказав Адвен.

— Я обережна.

— Ти тягнеш до каміння.

— Бо ти тягнеш від мене.

Коли він послабив руку, Іша вирівняла жердину й задоволено глянула на нього. Ще кілька тижнів тому він сперечався б довше. Тепер знав, що вона все одно нестиме свою половину, а зайві слова лише залишать їх обох під сонцем.

— То що сьогодні? — запитала вона, зазираючи крізь плетіння.

— Дві в пастці. Ще одна вирішила, що сітка їй більше пасує.

— І ти дозволив їй обирати?

— Вона наполягала.

— Довго?

— Досить, щоб ти встигла придумати промову про мою шкіру.

Іша фиркнула, проте її пальці міцніше стиснули жердину.

— Нічого не сталося, — додав він уже без жарту.

— Бачу.

Затримка й справді була дрібницею. Одна з опор пастки зайшла між корінням кемсару, а велика риба так заплутала сітку, що довелося різати старе волокно й перев’язувати край просто у воді. Іша вже встигла оглянути його з голови до ніг і тепер знову дивилася на здобич. Цього ранку такого пояснення було досить.

Вони потягли волокушу вгору знайомою стежкою. Цього разу вона йшла рівніше: нові ремені з грубої сиром’яті тримали поперечини там, де старі вузли постійно повзли, а прив’язані до кінців жердин пласкі уламки старої обшивки менше заривалися в м’який пісок. Волокуша лишалася важкою, скреготіла об камінці й на схилі намагалася повернути боком, але більше не розсипалася від одного невдалого руху.

— Наша техніка сьогодні поводиться гідно, — сказав Адвен, коли вони обминули вогнище.

— Вона чує, що ти про неї говориш.

— Тоді нехай чує й не розвалюється.

— Ти образиш її.

— Полагоджу.

— От бачиш. Уже визнаєш, що вона наша.

Адвен глянув на Ішу. Вона дивилася вперед із надто невинним виразом, і край її рота тремтів. Будь-яка відповідь лише підтвердила б сказане, тому він промовчав.

Стоянка справді змінилася настільки, що старе слово вже не цілком їй пасувало. Житло лишалося низьким, темним і затісним; очеретяна завіса біля входу була підв’язана новим ремінцем, а коротка саманна стінка, яку вони звели після нападу, виглядала незграбним наростом на давнішій кладці. Ішин порядок, заведений ще в перші дні, розрісся разом зі стоянкою: рибу тепер чистили нижче й осторонь від води, посуд сушили на пласкому камені, а дрова й сухий очерет складали окремими в’язками, розбираючи за призначенням і товщиною. Уздовж навітряного краю виступу сохли блоки: старі, вже світлі й тверді; новіші, темніші по краях; зовсім свіжі, ще прикриті плетеними матами від надто швидкого висихання. Між рядами лишалися проходи, достатньо широкі для двох ніг і однієї впертої волокуші.

Іша повела здобич до робочого місця. Відкладений нею кошик стояв біля стіни. Один бік виходив вищим за другий, а ручка була прикріплена не зовсім посередині, тому навіть порожнім він схилявся набік. Перші дві спроби кошиками так і не стали: одна розповзлася в руках, друга перетворилася на пласку пастку без входу й досі лежала під жердинами як запас волокна. Зате третя тримала фініки, сурі й навіть дрібні камінці, якщо Іша не намагалася взяти забагато.

Біля вогнища стояли три глиняні миски. Найкраща мала товстий край, криву основу й тріщину, що зупинилася на півдорозі до дна. Іша називала її вдалою. Адвен не питав, що тоді означали дві інші.

Він опустив жердину, розігнув затерплі пальці й повільно випростався. Плечі гули після підйому, сорочка прилипла до спини, хвора нога стала важчою. Ще недавно така дорога змусила б його лягти; тепер лишила по собі втому й трохи коротший крок.

Іша вже розв’язувала пастку.