Глава VIII. Лишити й лишитися

Турбота має руки, доки люди поруч. Далі їй доводиться стати довірою.

Першої ночі нове житло ще не було домом. Стіни вже відсікали вітер, але не знали їхніх звуків, а вони — звуків стін. Перш ніж довірити цьому місцю сон, вони мусили так само перевірити м’ясо, вогонь, завісу й місця для зброї, як досі перевіряли кожен клапоть тіні.

Адвен піднявся першим. Після довгої розмови нога задубіла, і тупий біль, що весь вечір лежав десь під стегном, повільно простягнувся до коліна. Він перечекав його, тримаючись долонею за стіну. Глина вже підсохла зверху, але під рукою ще віддавала холодною вологою; на шкірі лишився світлий слід. Іша мовчки відсунула завісу й винесла недоїдене м’ясо до вогню. Розмова про руїни не завершилася. Вона лише втратила голос і перейшла в кожен наступний рух.

Найсухіші смуги вони занесли всередину й підвісили ближче до вентиляційної щілини. М’якше м’ясо ще раз прогріли над жаром, загорнули в чистішу тканину й поклали на кам’яну підставку, де до нього не діставав пісок. Те, що ще потребувало диму, довелося лишити під старим навісом. Адвен опустив прути нижче, підтягнув плетений заслін із навітряного боку й довго дивився, як дим лягає на темні смуги, а тоді тоншає й зникає за навісом. Вітер ніс запах за межу світла, де вже нічого не можна було побачити. Зробити більше означало знову не спати. Залишити все як є — віддати частину ночі запахові, який уже знайшли чужі зуби.

Іша принесла з житла ніж і поклала на камінь біля руки.

— Заберемо решту всередину.

— Задихнемося від запаху.

— Краще від запаху, ніж без їжі.

— Вологе там зіпсується швидше.

— Тоді прокинемося й перевіримо.

Вона сказала це так, наче прокинутися вночі було звичайною частиною сну, а не його поразкою. Адвен поглянув на темні краї під її очима. Іша помітила погляд і підчепила прут здоровою долонею.

— Не тільки ти вмієш прокидатися.

— Я нічого не сказав.

— Саме тому.

Вони лишили над димом тільки дві найвологіші смуги. Решту занесли під дах. Шкура висіла під зовнішнім звисом, тверда по краях і темніша посередині. Вітер ворушив її повільно, наче важку завісу; засохлий край час від часу торкався стіни з тихим шорстким стуком. Адвен провів пальцями вздовж рваного зрізу, намацав обидва прорізи й цілу ділянку між ними. У темряві вона здавалася більшою, ніж удень, бо рука ще знаходила матеріал там, де око вже бачило лише чорне. Можливо, з неї справді можна було взяти щось для води. Можливо, до ранку вона затвердіє настільки, що залишаться лише ремені.

Вогонь вони не гасили. Адвен зсунув жар до середини кам’яного кола, накрив товстими обвугленими гілками, потім присипав попелом так, щоб усередині лишилося червоне дихання без високого світла. Іша принесла ще сухого палива й поклала збоку, під плетивом, де нічна волога не мала дістати його першою. Оптичний уламок із трутом лежав усередині біля входу. Якщо жар помре, то вранці їм доведеться чекати сонця.

Біля колишньої межі полум’я щось коротко зашурхотіло. Обоє повернули голови. Пустеля не показала нічого, лише кущ здригнувся проти вітру й завмер. Після нього завмерло й усе інше. Вода більше не плескала в очереті, сухе листя не терлося об стовбури; принаймні так здалося в тиші, що раптом стала надто уважною. Меч лежав у житлі, ніж — між ними на камені. Адвен не потягнувся ані до одного. Іша теж не рушила, проте її пальці повільно зімкнулися на пруті, який вона ще тримала.

— Усередину, — сказав він.

— Разом.

Вони відступили до житла, не повертаючись до темряви спинами. Іша зайшла першою, підняла завісу й притримала, доки Адвен протиснувся слідом. Усередині стало тісніше через м’ясо, принесене паливо й речі, які раніше лежали під навісом. Меч він поклав біля правої руки, повернувши руків’я до себе. Іша влаштувала ніж між підстилкою та стіною так, щоб лезо не сховалося під тканиною. Фляга стала посередині, однаково близько до обох. Кожен предмет знайшов місце, але від цього в темряві не стало просторіше.

Завісу опустили. Крізь нижню щілину лишилася смуга червоного світла, а вище, між стіною й дахом, — вузька темрява з рухомими зорями. Вітер проходив над ними й шелестів очеретом, проте вже не торкався обличчя. Тут кожен зовнішній звук втрачав напрямок: шелест над головою міг бути листям, кроком по схилу або стеблом, що осідало в даху. Житло пахло сирою глиною, димом, потом і м’ясом. Підлога ще тримала денне тепло там, де встигла просохнути, і холод там, де земля лишалася вологою під стінами.

Іша лягла на бік, обережно влаштувавши роги між стіною й низькою перекладиною. Її спина не прийняла першого положення; вона поворухнула плечима, підтягнула згорнуту тканину під поперек і спробувала знову. Адвен ліг навпроти. Між їхніми підстилками лишався прохід завширшки в стопу, але коліна майже торкалися. Під навісом вони спали ближче й не помічали цього. Тут стіни зробили відстань видимою.

Адвен заплющив очі. Одразу повернулася дорога, якої він не знав: однакові бархани, кам’яні схили без назви, зорі, що нічого не обіцяли. Він ще не ступив на неї, а розум уже губив повороти. За дорогою прийшли руїни — холодна підлога під босими ступнями, відсік із мертвим світлом, подих усередині капсули, в який він спершу не повірив. Згадка не мала початку й не вела далі; просто знову опинилася поруч у темряві. Тіло відгукнулося раніше за пам’ять. Пальці намацали руків’я меча, ребра затримали вдих.