Глава VII. Те, що можна втратити

Пустеля терпляча. Вона чекає, доки в людини з’явиться те, що можна втратити.

Темрява відсунулася за коло світла й чекала там, де вогонь уже не міг назвати речі.

Адвен не зводив очей із місця, де щойно промайнула низька спина. Його зір швидше звикав до ночі, ніж Ішин, однак і він бачив небагато: рух між кущами, гостру лінію вуха, пісок, що ворухнувся без вітру. Те, що прийшло на запах крові, не заходило в коло вогню, але й не йшло геть. Воно пробувало межу, відступало, знову наближалося з іншого боку. За полум’ям чорніла вода, нерухома між очеретом, і кожен тихий сплеск змушував дивитися вже туди. З-під навісу він уже забрав меч і поклав біля правого коліна. Під навісом Іша довго вкладалася на підстилку, шукаючи положення, у якому не нило б плече й не тягнуло спину. Коли вона нарешті стихла, за межею світла щось переступило з лапи на лапу.

Адвен підклав у жар тонку гілку. Полум’я піднялося, вихопило смуги м’яса над димом і знову осіло, залишивши на сітківці червоні плями. Запах крові лишався на камінні, на ножі й на його руках, тягнувся від вологої шкури, віднесеної осторонь. Схил, яким вони волокли козу, зберігав довгий слід до самого табору, і будь-яка голодна тварина могла прочитати його носом. Вітер ніс цей слід від води в пустелю. До ранку на нього могло прийти все, що мало ніс і досить терпіння.

На пласкому камені доходив тонкий шматок м’яса. Адвен перевернув його кінчиком ножа, відсунув далі від полум’я і підтягнув до себе задню ногу туші. Від нерухомості хворе стегно задубіло. Коли він підвівся, біль спустився до коліна, ребра стиснули вдих, і довелося перечекати, спираючись долонею об землю.

Коротке лезо не годилося для грубої роботи, зате входило між суглобами. Адвен відтягував м’яз, шукав білу плівку, повертав кістку під рукою. Іноді ніж знаходив шлях одразу, іноді впирався не туди й лишав рваний зріз, після якого доводилося зупинятися та шукати інший кут. Знання приходило так само, як учора біля мертвої кози: не цілим умінням, а наступним рухом, якого вистачало тільки на цю хвилину. Звідки воно бралося, Адвен цієї ночі не питав.

Біля рани лишився темний, забитий шматок, просочений кров’ю, з піском у складках. Адвен відділив його, понюхав і відклав. Їсти таке не варто, а лишати поруч із водою було ще гірше. За світлом знову шурхнуло.

Він узяв м’ясо двома пальцями й кинув навскіс від табору, якомога далі від берега. Шматок упав нечутно. Спершу з темряви не долинало нічого, потім озвалися гарчання, сухе клацання щелеп і другий голос — тонший, трохи лівіше. Пісок заметушився під лапами, хтось коротко заверещав і відскочив. Адвен поклав руку на меч, чекаючи, чи не вискочить одна тварина з темряви, рятуючись від іншої. До світла не вийшла жодна.

Поки вони були зайняті, він доробив коптильню. Два розщеплені прути перехрестив над жаром, третій поклав між ними, а з навітряного боку прихилив до каміння плетений клапоть очерету. Вологі гілки тліли, не даючи високого полум’я. Дим затримувався під плетивом, обволікав тонкі смуги й виходив у ніч. Споруда була крива, низька й могла розсипатися від необережного руху, проте дим ішов куди треба.

Робота швидко знайшла свій порядок. Адвен надрізав м’ясо вздовж волокон, розгортав смугу й вішав її так, щоб вона не торкалася сусідньої, потім підкидав у жар вологу тріску, підводив голову й слухав. Після кількох таких повторень тіло вже саме зупиняло руку, щойно у потріскування вогню вплітався сторонній звук. Коли за світлом повернувся шурхіт, меч лежав біля його коліна, а другого шматка тварини не отримали.

Дим виїдав очі, жирні пальці ковзали на руків’ї ножа, а втома підкрадалася не позіханням, а провалами, в яких робота на мить тривала без нього. Одного разу Адвен спіймав себе на тому, що тримає смугу й не пам’ятає, чи встиг її надрізати. Іншого — прокинувся від клацання власних зубів, хоча сидів із розплющеними очима. Тоді він відкладав лезо, обходив вогонь і повертався лише після того, як біль у нозі остаточно проганяв сон.

Іша дихала рівно. Одного разу вона перевернулася, щось нерозбірливо сказала й затихла, притиснувши до грудей ушкоджену долоню. Біля її підстилки стояла фляга — там, де вона лишила її для нього. Коли жар просів, Адвен випив два ковтки й одразу закрутив кришку. Води в оазі було більше, ніж вони могли випити, проте по воду довелося б іти в темряву між очеретами, туди, де все ще пахло кров’ю. До світанку єдина посудина мала лишатися при них.

За домовленістю настав час будити Ішу. Адвен подивився на її підняте навіть уві сні плече, на пальці, що не могли до кінця розігнутися після вчорашньої роботи. Першої ночі біля оази вона не розбудила його, коли мала, й віддала йому години сну, яких їй самій бракувало. Адвен підсунув до жару ще одну сиру гілку.

До її плеча він так і не торкнувся.

Під ранок руки почали втрачати точність. Ніж двічі зісковзнув із плівки й не зачепив пальців лише тому, що Адвен вчасно їх відсмикнув. Невелику жилисту частину туші він уже не намагався розібрати чисто: відділив те, що можна було нарізати тонко, а решту лишив на кістках для вогню. Сухожилля склав окремо. Він не знав напевне, на що вони згодяться, але надто багато корисного вже виявилося тим, що спершу хотілося викинути.

Шкура лежала міздрею догори. Її зняли поспіхом, тому біля задньої ноги лишився рваний край, а в двох місцях ніж прорізав шкіру. Адвен зіскоблив найбільші клапті жиру тупішою частиною леза, розтягнув шкуру між кілочками й підклав під середину очеретини, щоб знизу проходило повітря. Робота була повільна й брудна, а руки вже погано слухалися. Коли лезо ковзало надто близько до шкіри, Адвен переходив на уламок кістки, навіть якщо той знімав міздрю набагато повільніше. Без солі й належної обробки шкура висохне грубою сирицею, скрутиться по краях і задубіє, проте на ремені, обмотки чи латки її мало вистачити.