Глава V. Уламок світла

Малого вогню недостатньо, щоб перемогти ніч. Іноді його вистачає лише на те, щоб ніч більше не здавалася безмежною.

Адвен повернувся до тіла через біль.

Спершу був бік — тупий, гарячий, стягнутий тугою пов’язкою. Потім озвалися ребра, нога, долоні й опіки під одягом, наче кожна рана чекала своєї черги нагадати про себе. Під спиною ламалися сухі стебла. Десь зовсім поруч шелестіла вода, і цей звук не пасував до піску, кашлю та останнього дня, який він пам’ятав уривками.

Адвен розплющив очі. Над ним висіло пальмове листя, розрізаючи світле ранкове небо на довгі нерівні смуги. Термоковдра вкривала ноги й частину живота. Меч лежав праворуч, достатньо близько, щоб торкнутися руків’я, але не там, де він залишив би його сам. Пакунки стояли під стовбуром, фляга — між ними й водою.

Іша спала поруч на голій землі, згорнувшись клубком: коліна підтягнула до грудей, одну руку сховала під головою, а другу поклала на край термоковдри. Світла сукня зім’ялася й припала пилом, ремінь перекосився на талії, волосся закривало половину обличчя. Навіть уві сні вона не торкалася його — між ними залишалася вузька смуга сухого піску.

Пам’ять повернула берег, холодну воду в долонях і мить, коли світ зник. Далі були тільки чужі руки, голос Іші та рух, від якого тіло провалювалося в темряву знову й знову. Він подивився на грубу тканину під собою, на тонку підстилку з очерету й слід, що тягнувся до води. Пісок зберіг нерівну борозну, обірвану біля його ніг.

Іша перетягнула його сама.

Адвен спробував сісти, щоб не будити її. Підтягнув лікоть, переніс вагу на здоровіший бік і повільно підняв корпус. Перший рух здався можливим; другий розкрив біль під ребрами так різко, що повітря вийшло крізь зуби, а слідом підступила нудота. Він завмер напівсидячи, спираючись долонею на землю, доки вода за очеретом не перестала хитатися разом із небом.

Іша прокинулася від шурхоту й різко підвела голову. Не відразу впізнавши його, вона намацала рукою пісок там, де вночі лежав меч, і лише тоді побачила зброю з іншого боку.

— Що ти робиш?

— Сідаю.

— Бачу. Навіщо?

— Хотів пересвідчитися, чи зможу.

— Уже перевірив.

Вона стала навколішки, відкинула волосся з обличчя й поклала долоню йому на плече, м’яко стримуючи рух до рани. Від сну в її рухах лишалася незграбність, але погляд уже був уважним.

— Голова?

— Пливе.

— Нудить?

— Трохи.

— Де болить сильніше?

Адвен подивився на неї: питання вимагало довшої відповіді, ніж він міг дати.

— Усюди.

— Надзвичайно корисно.

Іша перевірила пов’язку на боці. Край був сухим, вузол тримався, однак тканина натягнулася від його спроби сісти. Вона послабила її на палець і змусила Адвена опуститися назад — не різко, а так повільно, що кожна мить руху встигала відгукнутися окремим болем.

Поки він лежав, Іша оглянула стоянку. Під пальмою була тільки крива підстилка — ні намету, ні вогнища, нічого, що захистило б від вітру чи тварин. Біля води сходилися свіжі копитні й пташині сліди, дрібні відбитки лап. Один ланцюжок перетинав борозну, якою вона волокла Адвена, і проходив за кілька кроків від місця, де вони спали.

Іша подивилася на меч, потім на власну руку, яка вночі так і не втримала його.

— Ми обоє заснули.

— Так.

— Без вогню. Без укриття. Без варти.

— Так.

— І щось ходило поруч.

Адвен простежив за її поглядом. Краї слідів були чіткими, пісок усередині ще не встиг висохнути. Невелика тварина пройшла до води й повернулася до кущів, не зацікавившись двома нерухомими тілами. Їм пощастило — і точність цього слова не сподобалася Адвенові.

— Нам слід відійти вище, — сказав він.

— Тобі треба лежати.

— Місце…

— Я бачу місце.

Іша сіла на п’яти й подивилася на нього.

— Ти знав, що ледве йдеш.

— Знав, що важко.

— Ні. — Вона провела долонею по обличчю, стираючи сон і пил. — Ти перестав чути половину моїх слів. Кашляв кров’ю. Не бачив, скільки пальців я показую. І все одно змусив мене здогадуватися, коли ти впадеш.

— Ми дійшли.