Глава V. Уламок світла

Малого вогню недостатньо, щоб перемогти ніч. Іноді його вистачає лише на те, щоб ніч більше не здавалася безмежною.

Адвен повернувся до тіла через біль.

Спершу був бік — тупий, гарячий, стягнутий тугою пов’язкою. Потім озвалися ребра, нога, долоні й опіки під одягом, наче кожна рана чекала своєї черги нагадати про себе. Під спиною ламалися сухі стебла. Десь зовсім поруч шелестіла вода, і цей звук не пасував до піску, кашлю та останнього дня, який він пам’ятав уривками.

Адвен розплющив очі. Над ним висіло пальмове листя, розрізаючи світле ранкове небо на довгі нерівні смуги. Термоковдра вкривала ноги й частину живота, а поруч на піску лежав меч. Пакунки стояли під стовбуром, фляга — між ними й водою.

Іша спала поруч на голій землі, згорнувшись клубком: коліна підтягнула до грудей, одну руку сховала під головою, а другу поклала на край термоковдри. Світла сукня зім’ялася й припала пилом, ремінь перекосився на талії, волосся закривало половину обличчя. Навіть уві сні вона не торкалася його — між ними залишалася вузька смуга сухого піску.

Пам’ять повернула берег, холодну воду в долонях і мить, коли світ зник. Далі були тільки чужі руки, голос Іші та рух, від якого тіло провалювалося в темряву знову й знову. Він подивився на грубу тканину під собою, на тонку підстилку з очерету й слід, що тягнувся до води. Пісок зберіг нерівну борозну, обірвану біля його ніг.

Іша перетягнула його сама.

Адвен обережно підтягнув лікоть, щоб не будити її, переніс вагу на здоровіший бік і спробував сісти. Коли підвівся на руці, під ребрами різонуло так, що повітря вийшло крізь зуби, а слідом підступила нудота. Він завмер напівсидячи, спираючись долонею на землю, доки вода за очеретом не перестала хитатися разом із небом.

Іша прокинулася від шурхоту й різко підвела голову. Її рука ковзнула до меча, але, впізнавши Адвена, вона випустила руків’я.

— Що ти робиш?

— Сідаю.

— Бачу. Навіщо?

— Хотів пересвідчитися, чи зможу.

— Уже перевірив.

Вона стала навколішки, відкинула волосся з обличчя й поклала долоню йому на плече, не даючи підвестися вище. Від сну в її рухах лишалася незграбність, але погляд уже був уважним.

— Голова?

— Пливе.

— Нудить?

— Трохи.

— Де болить сильніше?

Адвен подивився на неї: питання вимагало довшої відповіді, ніж він міг дати.

— Усюди.

Іша перевірила пов’язку на боці. Край був сухим, вузол тримався, однак тканина натягнулася від його спроби сісти. Вона послабила її на палець і допомогла Адвенові опуститися назад так повільно, що кожна мить руху встигала відгукнутися окремим болем.

Поки він лежав, Іша оглянула стоянку. Під пальмою була тільки крива підстилка — ні намету, ні вогнища, нічого, що захистило б від вітру чи тварин. Біля води сходилися свіжі копитні й пташині сліди, дрібні відбитки лап. Один ланцюжок перетинав борозну, якою вона волокла Адвена, і проходив за кілька кроків від місця, де вони спали.

Іша подивилася на меч, потім на власну руку, яка вночі так і не втримала його.

— Ми обоє заснули.

— Так.

— Без вогню. Без укриття. Без варти.

— Так.

— І щось ходило поруч.

Адвен простежив за її поглядом. Краї слідів були чіткими, пісок усередині ще не встиг висохнути. Відбитки дрібних лап тягнулися до води й назад до кущів, але біля їх імпровизованої підстилки слідів не було.

— Нам слід відійти вище, — сказав він.

— Тобі треба лежати.

— Місце…

— Я бачу місце.

Іша сіла на п’яти й подивилася на нього.

— Ти знав, що ледве йдеш.

— Знав, що важко.

— Ні. — Вона провела долонею по обличчю, стираючи сон і пил. — Ти перестав чути половину моїх слів. Кашляв кров’ю. Не бачив, скільки пальців я показую. І все одно змусив мене здогадуватися, коли ти впадеш.

— Ми дійшли.

— Це не відповідь.

— Якби зупинилися раніше…

— Я не звинувачую тебе, що ти вів до води. Я звинувачую тебе, що ти вирішив сам: мені не треба знати, скільки в тебе лишилося сил.

Адвен хотів сказати, що й сам не знав. Але він пам’ятав, коли почав губити відповіді, коли меч поніс більше ваги за ногу й коли після тіні не стало легше. Ще тоді міг попередити її.

— Не хотів, аби ти мусила зупинитися посеред пустелі, — сказав він.

— А залишити мене саму біля непритомного чоловіка було краще?

Вона не підвищила голосу; за очеретом сплеснула вода, пальмове листя зашелестіло над ними, і тиша після питання стала незручно широкою.

— Ні, — відповів Адвен.