Глава I. Невідомий серед піску

Іноді історія починається не з імені. Іноді вона починається з людини, яку ще ніхто не знає.

Чоловік стояв посеред пустелі, і ніщо довкола не пояснювало, як він тут опинився. Не було каравану, що залишив його біля дороги, диму від розбитого шатла чи свіжої вирви в піску; не було крові, слідів боротьби, коліс або копит — лише гарячий простір, нерухоме повітря й світлий пісок до обрію.

Він стояв босоніж і без одягу. Пісок уже набрав денного жару й повільно вгризався в підошви; сонце висіло майже в зеніті, тиснуло на плечі, обличчя та повіки, пробивалося крізь будь-яку спробу відвернутися. Пісок лип до стоп і гомілок, гаряче повітря сушило губи, плечі вже наливалися болючим жаром.

Чоловік підніс долоню над очима й озирнувся. Попереду тяглися блідий пісок, каміння та сухі складки землі. Ліворуч тремтіли далекі нерівності обрію, що могли бути пагорбами або грою гарячого повітря; праворуч лежав відкритий простір без тіні, руху чи бодай темної смуги рослинності.

— Славетний початок, — прохрипів він.

Він прислухався, та пустеля не відповіла. Ім’я могло зачекати: воно не давало води, а минуле не відкидало тіні.

Він опустив руку — і світло знову вдарило в очі, а разом із ним повернулася відраза, гостріша, ніж вимагала сама спека. Сонце здавалося нав’язливим, безсоромним, огидно білим; тіло хотіло геть від нього — за кам’яну стіну, під землю, у вузький темний прохід, куди завгодно, аби між шкірою та небом з’явилася перешкода. Чому це бажання було таким сильним, чоловік не знав. Біле світло стирало відстань і глибину: каміння втрачало тіні, нерівності землі сплощувалися, а далекий обрій тремтів так, що будь-яка форма могла виявитися маревом. Навіть власне тіло під цим світлом здавалося виставленим напоказ, хоч дивитися на нього не було кому.

Він стиснув щелепи й оглянув місцевість удруге, цього разу шукаючи тінь, воду, напрямок і щось, що можна взяти в руку.

Біля ніг лежало кілька каменів. Нахилятися довелося повільно: земля хитнулася назустріч, а голову залило тупим жаром. Перший камінь був округлим і незручним; чоловік відкинув його й вибрав плаский уламок із гострішим краєм. Поганий інструмент, ще гірша зброя, проте ним можна було підкопати землю, розширити тріщину або вдарити, якщо іншого виходу не буде.

— Ось і все військо, — пробурмотів він. — Камінь і погані наміри.

Уламок нічого не змінив довкола, та рука вже не була порожньою. Чоловік вибрав темнішу нерівність на обрії, яка могла б виявитися кам’яним виступом, і рушив до неї. Ішов неквапно, від каменя до каменя, обираючи твердіші ділянки й намагаючись не збивати дихання: кожен зайвий рух коштував вологи, якої не було. Він тримав погляд трохи нижче обрію, раз у раз перевіряючи землю попереду, а позаду коротким нерівним рядом тягнулися його сліди, краї яких швидко розмивав вітер. Темні плями виявлялися тінями від каміння, тіні — тріщинами, а далекі обриси танули в гарячому повітрі, щойно він намагався роздивитися їх краще.

Пісок швидко навчив його ставити ноги обережніше. На відкритих ділянках він пік навіть під поверхнею; там, де вітер оголив твердішу землю, незахищена шкіра відчувала кожну гостру грань. Доводилося вкорочувати крок, переносити вагу із п’яти на зовнішній бік стопи, відхилятися від прямого напрямку, щоб кілька кроків пройти рівнішою поверхнею. Іноді твердіша смуга вела вбік від виступу, й тоді треба було вибирати між коротшим шляхом та меншою ціною для стоп. Спершу він щоразу повертався до прямого курсу, але незабаром перестав марнувати сили на виправлення дрібних відхилень.

Десь під камінням прошелестіла дрібна істота — так швидко, що він побачив лише рух пилу. Над головою не кружляли навіть птахи. Він прислухався, але шурхіт не повторився.

Він зупинявся лише там, де можна було бодай ненадовго прибрати одну ногу з гарячого піску. Кілька разів присідав навпочіпки біля низьких брил, придивлявся до западин і старих слідів стоку, та земля всюди лишалася сухою. Він мимоволі помічав схили, якими після дощу могла стікати вода, твердіші смуги ґрунту й місця, де вітер слабшав.

Біля каменя заввишки до коліна знайшлася смуга тіні, надто вузька для тіла. Чоловік поставив у неї ліву стопу й завмер, відчуваючи, як слабшає печіння. За кілька вдихів поміняв ноги, тоді знову. Негідний спосіб відпочивати, але навіть таке полегшення було справжнім. Коли він рушив далі, стопи озвалися болем, і перші кроки стали коротшими. Повертатися він не збирався, та все ж кілька разів озирнувся: за кілька десятків кроків тінь уже не можна було відрізнити від темної грані каменю.

Сонце поволі зміщувалося, не стаючи милосерднішим. Шкіра на плечах і спині стягнулася, кожен порух рук відгукувався тупим печінням. Губи потріскалися, язик здавався завеликим, думки скоротилися до потреб, яким не треба було слів: рівне дихання, тверда земля, наступна тінь, ще один крок.

Час утратив звичну міру й визначався вже не рухом сонця, а тим, як часто доводилося міняти камінь із руки в руку і як довго можна було не ковтати порожнечу пересохлим горлом. Зупинок він уже не рахував.

Темна нерівність попереду не зникала. Згодом вона набула форми — спершу схилу, потім купи вивітреного каміння й низького виступу. Відстань усе ще було важко оцінити, але принаймні він ішов не за маревом. Виступ давав шанс знайти тінь, тріщину, сухі кущі або заглиблення, де після рідкісного дощу могла затриматися вода. За ним могла чекати печера — або лігво. Лишатися серед відкритого піску було гірше, а до ночі треба було знайти хоч якесь укриття.