3

Юра у компанії друзів мав прізвисько Артист.  В цілому воно відповідало дійсності — адже мій ( на той час майбутній) чоловік закінчив інститут культури і  свого часу мріяв стати естрадною зіркою. Та з тим не склалося ( подробиць він мені не розповідав, але я здогадуюся, що вони досить прозаїчні — брак грошей та відсутність потрібних зв’язків). Потинявшись по столичних нічних клубах та ресторанах, де вдавалося заробляти копійки, яких не вистачало навіть на оренду квартири, співак-невдаха плюнув і повернувся до рідного міста. Тут принаймні  житло можна було знімати недорого ( з батьками він жити категорично відмовлявся, хоча час від часу не витримував холостяцького побуту і приходив обідати чи вечеряти маминими смаколиками). Так і дожив до двадцяти восьми років, працюючи в міському будинку культури методистом. 

Займався організацією різних свят і концертів, керував самодіяльним хором, котрий старанно виконував українські народні пісні… цей хор він невзлюбив з самого початку, і єдине, що трохи примиряло мого коханого з суворою дійсністю — було те, що він незмінно виконував роль ведучого на різних масових заходах. У Юри був приємний, такий, знаєте, оксамитовий голос, і він чудово вмів імпровізувати. Був не з тих конферансьє, що втикаються в папірець та з урочистим виглядом бубонять  написане сценаристами — зовсім ні! У нього ніколи не було жодних шпаргалок, бо мав просто феноменальну пам’ять. Можливо, народився не в тому місці і не в той час, така була його біда. Аби жив десь в Америці — то точно рано чи пізно його б запросили вести церемонію “Оскара”. Проте маленьке українське містечко не давало багато шансів для саморозвитку. 

Хоча, ніде правди діти, Юра користувався шаленою популярністю у дівчат.  Але якимось запеклим бабником він не був. Всі його романи закінчувалися нічим, скоріше за все, обраниці не відповідали його ідеалу ( бо був він досить таки вимогливий… шкода, що я про це довідалася занадто пізно). А на час нашого знайомства у той злощасний День святого Валентина дві тисячі десятого року Юра перебував у стані гордої самотності. Такий, знаєте, трохи втомлений від бурхливого світського життя Чайльд Гарольд… У кожній молодіжній  компанії  трапляються подібні персонажі. І на них найчастіше якраз западають недосвідчені та дурні дівчата типу мене.

Ну а ви б на моєму місці не були вражені його шикарним жестом із квітами? Бо Юра заповзявся вручити кожній присутній на вечірці дівчині по троянді, а після того, як у нього в руках залишився вже менший за розмірами, хоч усе одно вражаючий букет,  він підніс його іменинниці та навіть поцілував їй руку, що теж виглядало дуже вишукано. 

Незабаром після того всі почали всідатися за стіл і я навіть не знаю, чи спеціально нас із Юрою розмістили поруч, чи  просто втрутився Його Величність Випадок — але, як кажуть, "процес пішов".

Я почувалася знічено, мені було незручно дивитися в його бік, і, здається, це його неабияк тішило. Але, на відміну від інших хлопців, з манерами яких я, хоч і побіжно, встигла познайомитися в студентському товаристві, Юра, навіть випивши, ніколи не втрачав гальм, залишався бездоганно ввічливим, не лаявся та не розповідав непристойних анекдотів. Справжній джентльмен, чорти б його взяли!

Це я зараз так згадую Юру “незлим тихим словом”, а тоді, сидячи поряд із ним за столом, коли він торкався моєї руки з запитанням: “Ліночко, сонце, тобі налити ще трохи вина?” — я відчувала, що моє серце падає кудись у п’яти. Мабуть, з того дива я таки чимало випила. Пам’ятаю, тихцем поглядала на те, як він вправно орудує ножем і вилкою, і думала, які в нього гарні руки — не кожна дівчина могла похизуватися такими витонченими кистями з довгими пальцями та доглянутими нігтями. У мене самої форма рук була “селянська” — досить широкі кисті і  короткуваті пальці, навіть старанний манікюр не додавав їм  ні краплини аристократичності. Те ж саме з віями — у Юри вони були від природи довгі, ще й трохи закручувалися на кінцях, як у дівчат з реклами французької туші. А в мене — прямі й не дуже густі. А ще я поводилася, як наляканий заєць, і  у спілкуванні з ним обмежувалася коротким: “Так”, “Ні”, або “Дякую”. Одним словом,  виглядала  повною ідіоткою і, звісно ж, розуміла, що не маю жодних шансів зацікавити його. Можливо, саме цим і зачепила — своєю замкнутістю та відсутністю навіть тіні кокетства?

Бо потім він мене запросив танцювати. Як воно було, я щось зараз не дуже пам’ятаю — все ж, здається, випитого вина мені було забагато. Тому що решту того вечора пригадую уривками. Здається, ми стояли на балконі, йшов сніг, і він зняв свою куртку та дуже галантно накинув мені на плечі. ( Якого біса я поперлася роздягнутою на балкон — могла б запалення легенів схопити?)

Потім пригадую, як Юра проводжав мене додому. ( Де поділася Марічка? Спеціально залишила мене на самоті з хлопцем, на вісім років старшим?) Але, певно, у Юри була гарна репутація… я вже сказала, що він грав роль романтика, тож йому можна було довірити навіть таку розтелепу, як я.

Втім, він і справді ввічливо довів мене до самої квартири, поцілував у щічку, поправив мені капюшон, як маленькій дівчинці, махнув рукою та побіг униз по сходах. А я залишилася стояти в “передбаннику”, забувши, що треба діставати з кишені ключі, бо батьки, вже, мабуть, полягали спати. Стояла і намагалася усвідомити те нове, що прийшло цього дня в моє життя, та прикинути, що ці зміни принесуть мені у майбутньому. А може, я нічого такого й не думала, просто витала в рожевих хмарах.

Але виявилося, батьки не спали і почули тупотіння на сходах та наші приглушені голоси,  бо за хвилину після того, як Юра пішов, двері відчинилися, і  до мене, кутаючись у свій улюблений рожевий халат, вийшла мама.

 — Ліно, з тобою все гаразд? — підозріло спитала вона і, здається, навіть принюхалася.

Я кивнула.

 — А Марічка де?

Марічка тоді ночувати не прийшла, залишилася у Вероніки — типу, їй потрібно було допомогти з прибиранням і миттям посуду. Про що я й пробубоніла, пригадуючи, що десь там на горизонті, коли ми з Юрою збиралися виходити, маячив довготелесий блондин, котрий безцеремонно обіймав мою сестру за плечі. Але про нього я не стала доповідати.