Глава 30

Ситуація змінює напрямок. Слова Марка викривили усе, вирішили за Раміля, визначили хід його дій. Він погрожував нам з Маріаном, адже від самого початку хотів дістати Данте старшого. Ми були просто ниточками, що призвели до зустрічі. Швидше за все його полювання почалося через мене, неправильні висновки, та ставку не на тих… Покидьок хотів одного — грошей та чужий бізнес. Як би я не ставилася до окупації нашого міста новими будівлями та туристами через Марка, та розумію, що заради мене він не поступиться Рамілю. Я ніхто. Крапля. Незначна подія у житті чоловіка. Дивує інше — невже не зробить цього і заради брата? Хіба має значення, що зведені? Якщо росли разом невже немає ніякої братерської любові? Хоча, варто пригадати слова Яни, —  Маріан любить псувати життя Марка — і надія навіть на це помирає. Мабуть, він злиться на нього. Який тоді сенс жертвувати чимось заради того, хто тобі не важливий? 

Одразу ж згадую реакцію на нас з Маріаном. Ні, все не так. Марк був проти нас. Причини незрозумілі, та раптом це вияв любові? Можливо помиляюся і Марк не кине Маріана? Бо тоді взагалі нічого не розумію. Навіщо рятувати брата від бідноти, як я, в той час, як ти його ненавидиш і ставишся байдуже? 

Ковзаю очима по чоловіках. Марк робить те саме. Вивчає. Сканує. Запам'ятовує. Не знаю чи справді сам приїхав, по ідеї такі як він не їздять на подібні зустрічі без охорони. Все ж, він впливовий бізнесмен нашої країни. Щонайменше, його мають супроводжувати двоє охоронців. Невже один? Сумніваюся, що в машині захована ціла група бійців. Шансів нуль, варто визнати. Надія, щоправда, намагається не втонути у відчаї, але я чітко знаю — приречені. Їх семеро, а нас троє. Навіть двоє. Моєї сили мало, щоб протистояти. 

Раміль киває тому, хто стоїть позаду мене. Не встигаю й зрозуміти, в наступну мить він хапає за волосся й тягне до краю схилу.  В голові майорить думка, що мис Скорботи стане моїм кінцем. Фіналом поганого життя й поганої смерті. Я і не варта кращого. Вже не страшно. Смерть лякала поки мчали сюди. А тепер? Донька пияки, чого ще очікувати? Навіть не кричу. Чи то паніка стисла горлянку, чи то готова вже через те, у що вляпалася, складно сказати. 

Помічник Раміля змушує встати на ноги. Хапає за потилицю, повертає обличчям до Маріана та Марка. Фокус на старшого.  Очі сирени навіть на відстані притягують звабою. Втім, я все одно помічаю, що біля шиї Маріана ніж, його блиск вихоплює місяць. Небесний провідник землі виходить освітити мій кінець. Додати краси, хоч трішечки, у чорноту життя. Смішно. Губи Марка рухаються. Говорить щось, а я не розумію, що саме. Проковтую клубок нервів. Сльози холодом щік торкаються. Не так я б хотіла померти… та вибір зробили за мене. 

— Встанеш на коліна, ще поживеш, — Раміль робить крок до мене. Марка оточують решта помічників. Відтискають на кілька метрів від мене і брата. — Якщо він погодиться на мої умови, то сядеш назад в авто. 

Кидаю швидкий погляд на Марка. Знаю, не погодиться. Облизую сухі губи й заплющую очі. Нехай так. Я не стану причиною краху чужого життя. Данте не зобов'язаний фанатику віддавати бізнес та гроші, бо той вигадав собі щось. Шкода тільки, що моя віра у світле майбутнє, моє бажання тепла та любові, вилилося у такий фінал. Шкода, що дідуся залишу, проте звідкись певна, що Данте не дасть йому померти з голоду. А інші… завтра вже забудуть. 

— На коліна! — хтива посмішка Раміля викликає гидливість. 

— Пішов ти! — хрипло відрізаю. — Краще померти! 

— Бажання дівки закон! — гигоче.

Рука хлопця штовхає у плечі. Він так швидко поруч опиняється, за один помах вій. Послизаюся на мокрій землі й сповзаю вниз. Кочуся по камінні, чіпляюся за виступи, гілки, чагарники. Листя липне до всього тіла. Все мокре. Але болю немає. Шкіра оніміла від страху, холоду, я банально не здатна відчувати нічого. Думок теж немає. Який сенс, якщо кінець? Я прожила нікчемне життя. Зайва, то нехай. Краще не було б. Все одно Марк не дав би нам з Маріаном бути. І з самим Марком нічого б ніколи не було. Взяв би, що бажає, і на цьому усе. Батько б міг забити. Ще кілька візитів у п'яному стані з вимаганням грошей й одного разу все одно померла б від ударів. А так, драматична смерть варта пам'яті…

В якусь мить моє тіло завмирає. Лежу на спині. Дихаю.  Вся у багнюці, листі, у волоссі гілки. Тремчу. Невже жива? Навіть мис не прийняв таку, як я? А потім розплющую очі й розумію, що права нога горить вогнем.  Мабуть, щось проштрикнуло або здерла об каміння шкіру. Намагаюся сісти, та не можу. Тіло не слухає. Не моє. Біль приходить несподівано. Непроханий гість, якого всі бояться, ненавидять, чекають… бо тільки живі його відчувають. Знову роблю спроби сісти. Стогін виривається з горлянки хрипом. Відчуття, що тріщать кістки. 

Я могла померти. Я мала померти! Раміль саме цього домагався. Невже бажання зашкодити Марку таке сильне? Але він помилився. Моя смерть не змінить життя братів Данте. Він не отримає нічого з бажаного. Раміль програв у ту мить, коли зв'язав мене і братів сильніше, ніж це є насправді. 

У темряві не видно, та пальцями ковзнувши нижче коліна торкаюся крові. Металевий запах у повітрі, змішується з ароматами осені й дощу. Стискаю зуби сподіваючись, що біль у щелепі зможе зменшити інший. Марно. Нога починає пульсувати, жар повзе по ній аж до стегон. 

Підіймаю голову вверх, звідки злетіла. Нічого не видно, взагалі. Темрява пожирає усе. Раптом чую щось, що нагадує постріли. Серце кам'яніє, кіркою з льоду вкривається. Невже Раміль вбив братів? Не вдається припустити щось інше. Їх семеро, Данте лише удвох. Їх шанси нульові. 

Тиша перетворюється на какофонію різних мелодій. Вітер, шум води нижче, крики, вигуки, постріли, шурхіт, тріск гілок неподалік від мене. А потім крик:

— Сабріно! 

Чоловічий голос ножем по серцю. Я одразу впізнаю його, бо розрізнила б серед мільйонів схожих. 

— Сабріно! 

Знову луною котиться схилом. І вже не так страшно. Як і минулого разу, коли знайшов, примчав, а серце затріпотіло, захист й силу в ньому побачило. Встати себе змушую. Спираюся на зламаний стовбур дерева, скрикую у відповідь: