Розділ 4

Ада

Суворий погляд темних очей змусив мене сильніше напружитися. У місячному світлі я не могла добре бачити вираз обличчя Макса, але знала точно, що він злиться. Ця ідея пробратися в будинок з'явилася раптово, і я сподівалася, що встигну знайти в його речах щось цікаве. Але тут не було нічого особливого. Думала, що знайду якусь нову інформацію про цього художника, але в його будинку мене зустріли лише білі полотна і купа фарб. Коли почула, як він відімкнув двері, то одразу ж зрозуміла, що влипла по повній. Нічого не залишалося, як сховатися у шафі, але він надто проникливий, якщо так швидко знайшов мене.

— Може, ти ввімкнеш світло? — запропонувала я, намагаючись звучати впевнено. — У цій кімнаті занадто темно.

— Тебе це бентежить? — поцікавився Макс.

Здається, його голос звучав спокійно. Я покрутилася на кріслі, намагаючись хоч якось полегшити свій дискомфорт. Раніше мене ще ніколи ніхто не прив'язував до стільця. Відчувала себе так, наче потрапила у руки маніяка. Якщо він щось зробить зі мною, то мене тут навіть ніхто не знайде.

У кімнаті раптом стало надто світло, і я заплющила очі, намагаючись звикнути до нового освітлення.

— Ти не збираєшся відповідати на моє запитання? — спитав хлопець. — Я даю тобі дві хвилини.

Я розплющила очі, зустрічаючись з ним поглядом. Виявляється, він сидів дуже близько до мене. Мій погляд опустився до моїх ніг, що були зв'язаними. Я перебувала у безвихідній ситуації, адже якщо розкажу йому про те, що повинна заманити його в галерею, то він точно не погодиться на таке.

— Мовчиш... — Макс шумно видихнув та похитав головою. Він помахав своїм телефоном перед моїми очима. — Я телефоную в поліцію, і уже там ти розкажеш, що робила в моєму домі.

— Не треба поліції, — швидко сказала я. — Це... Це випадковість.

— Випадковість? Ти знущаєшся з мене?!

— Вибач. Я просто закохана у тебе, — почала говорити перше, що спало на думку. — І мені хотілося мати біля себе якусь твою річ. Я всього лише планувала забрати собі твою футболку. Я дуже палка фанатка.

Макс декілька секунд уважно дивився на мене, не відриваючи свого погляду. На мить мені здалося, що він повірив тим дурницям, що вилетіли з мого рота. Я легко усміхнулася, а він раптом почав голосно сміятися. Хлопець аж зайшовся сміхом, сидячи на кріслі навпроти мене.

— Це не місто, а якась божевільня, — буркнув він і втомлено потер своє обличчя. — Боже, ну звідки ж ти взялася?! Тобі треба лікуватися, Адо. Це вже якась одержимість.

— Це не так, — заперечила я, насупившись.

— А як? Ти пробралася в мій дім, щоб вкрасти мою футболку і забрати її собі? Це ненормально.

Я задумано закивала головою. Так, це було просто божевільно! Цікаво, куди дівся мій розум, коли я погодилася на те завдання від Інни? Треба якнайшвидше покінчити з цим.

— Може, ти відпустиш мене? — мило сказала я. — Обіцяю, що більше не потривожу тебе зовсім. Я зрозуміла свої помилки, чесно! Так, справді поводжуся наче божевільна, але це просто твоя присутність так впливає на мене. Складно бути закоханою у того, хто ніколи не буде моїм. Я просто в один момент вирішила, що зроблю усе, аби хлопець з моїх мрій став реальністю...

— Все! — раптом перервав мене Макс. — Я більше не можу слухати цих нісенітниць.

Він почав набирати якийсь номер на своєму телефоні, а я помітно напружилася. Він же не..

— Вітаю! — заговорив Макс, дивлячись на мене. — Переночуєш декілька ночей у відділку.

Я шоковано дивилася на нього, а він уже піднявся зі стільця та почав говорити з диспетчером поліції. Я опустила голову вниз, відчуваючи неабиякий сором. З появою цього Макса я почала ще більше ненавидіти своє життя. Це просто один суцільний кошмар. Я вирішила не здаватися, тож знову спробувала вибратися, але мої руки та ноги були надто сильно зв'язані. Мабуть, ще і синяки залишаться. Прекрасно просто! Я міцно стиснула щелепи від злості. Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Мій погляд знайшов Макса, що відклав свій телефон і сперся до столу, склавши руки на грудях. Мене дратував його задоволений вираз обличчя.

— Як ти відчинила двері? — поцікавився він.

— Нехай це залишиться моїм секретом, — буркнула я та нещиро усміхнулася.

Йому не обов'язково знати, що в підлітковому віці я деякий час тусувалася зі своїм двоюрідним братом та його друзями. Вони й навчили мене відкривати двері без замка за допомогою шпильки. З цими старими дверми справитися було легше простого.

— І як багато дверей ти відчинила таким чином? — продовжував діставати Макс.

Я роздратовано відвела погляд, обдумуючи план наступних дій. Тільки я була настільки розчарована, що мені хотілося здатися.

Приблизно через десять хвилин я почула шум на вулиці. Не складно було здогадатися, що це приїхала поліція. Я все ще була зв'язаною, а Макс побіг на перший поверх, щоб відчинити двері. Згодом у кімнату увійшов кремезний чоловік, а за ним інший — трохи худіший. Вони розв'язали мене, а тоді повели на вулицю, схопивши за обидві руки, наче я була злочинницею.
Макс задоволено усміхнувся мені та помахав своєю рукою на прощання.

— Ненавиджу тебе! — просичала я, коли мене вели повз нього.

— Ну, ти вже визначся нарешті, Адо! — Макс поцокав язиком. — То кохаєш мене, то ненавидиш.

Я навіть не хотіла більше бачити його. Все! Це був кінець завдання. Не хочу мати з придурком нічого спільного. Вистачить мені пригод. Мене посадили в поліцейський автомобіль, а тоді повезли до відділку. Я засмучено дивилася у вікно. Десь на сусідній вулиці я залишила свій автомобіль, і навіть не знаю, коли тепер зможу забрати його. Мене, мабуть, посадять за сталкерство та незаконне проникнення в чужий дім. Чим я взагалі думала?

У відділку мене повели в невелику кімнатку, де зачинили за решіткою. Я втомлено сіла на лавку, а з іншої сторони від мене лежала якась п'яна жінка. Я скривилася, обійнявши себе руками. Тут було так нудно, темно і сиро, а у мене ще й телефон забрали. Я просиділа на тій лавці до самого ранку. Думала, що мене поведуть на допит, але... О, диво!.. Мене відпустили додому та повернули мої речі. Всього лише сказали, що Макс відмовився писати заяву, а у відділок мене запхали, аби лише провчити. Ну що ж, урок успішно пройдено! До біса Макса Гроссо! Клянуся Богом, що більше ніколи не підійду до нього.

Провести ніч у відділку — це аж ніяк не входило в мої життєві плани. Чекайте! А у моєму житті взагалі є плани? Я задумано подивилася собі під ноги, прямуючи вулицею. Я не була з тих людей, що люблять жити одним моментом і хочуть отримати від свого життя сповна. Хтось би, мабуть, зрадів такій нічній пригоді, але я мало не провалилася під землю від сорому.

Я забрала свій автомобіль, а тоді втекла з тієї частини міста, наказуючи собі більше ніколи не повертатися туди. Два дні я провела з думкою про те, як сильно мені все набридло. Чи можна ненавидіти своє життя ще більше, аніж це роблю я зараз? Думаю, що ні. Чи можна ненавидіти Макса Гроссо ще сильніше? Однозначно! Через того придурка мені довелося перетворитися на якусь божевільну. Я так захопилася тією грою, що вже сама почала в неї вірити.

Моя рука потягнулася до жерстяної пляшки з пивом. Не найкращий напій для дівчат, але мені було байдуже. Я наминала чипси, солені горішки та сушену рибу, сидячи перед телевізором. Уявлення не маю, куди заведе мене моя депресія. Мабуть, прямісінько в пекло. Інколи здається, що навіть там мені буде краще, аніж в цьому довбаному світі. Я мало не подавилася пивом, коли побачила на екрані телефона дзвінок від Інни.

— Привіт! — радісним тоном почала вона. — Як у тебе справи.

— Все добре, — пробурмотіла я, намагаючись звучати не дуже засмучено.

— А як просувається твоє завдання?

— Ем... Ну, поки на місці.

— Це погано, Адо. Це дуже погано!

— А я можу відмовитися від цього завдання? — спитала я, втомлено спершись до спинки дивана. — Цей Макс такий нестерпний.

— Я знайшла компанію, яка готова організовувати найкращі виставки у нас та спонсорувати усі витрати галереї на найближчий рік, — заговорила Інна. — Це надзвичайна можливість для нас.

— Але? — уточнила я.

— Вони хочуть виставу картин Макса Гроссо. Такий шанс випадає лише один раз. Ми не можемо його втратити, Адо.

— Знаю, але... Що мені робити? Він ніяк не ведеться на усі мої способи заманити його.

— Значить, придумай щось інше. У мене нема часу думати ще й про це. З поваги до того, що ти стільки років працюєш у мене, будь ласка, зроби це.

Я мало не застогнала вголос. Чи може моє життя бути ще більше жалюгідним? Ймовірно, що так.

— Добре, — буркнула я. — Щось придумаю.

Вибору в мене не було, адже якби я відмовилася та звільнилася, то Інна б точно пожалілася моїй матері. У такому випадку я залишилася б без роботи та без підтримки батьків.

Я намагалася хоч щось придумати, а уже під вечір пригадала, що коли сиділа у тій шафі, то чула розмову Макса. Здається, він призначав комусь зустріч. Субота, шоста вечора, кав'ярня на проспекті Свободи... Точно! Саме туди я піду, щоб поспостерігати за ним. Тільки треба максимально замаскуватися.

Наступного ранку я першим же ділом придбала собі перуку. Уже ввечері я почала збиратися. Вдягнула красиву коротку сукню чорного кольору, що вдало обтягувала моє тіло, а потім зробила яскравий макіяж, підвівши губи червоною помадою. Я наділа на голову світлу перуку. Тепер у мене було красиве коротке каре, що досягало мені майже до плечей. У такому вигляді навіть я б не впізнала себе. Дивлячись на себе в дзеркало, я помітила, що мені навіть личить цей холодний блонд. Я взула високі чоботи на підборах і накинула зверху довгий чорний плащ. Відчувала себе так, наче прямувала на дуже відповідальне та секретне завдання.

Коли я під'їхала до потрібної кав'ярні, то одразу ж глянула на годинник. Уже була шоста вечора. Значить, потрібно йти. Я швидко поправила перуку на голові та попрямувала до входу. Коли зайшла всередину, то з першого погляду знайшла Макса. Він розслаблено сидів на стільці, спершись до спинки. Одна його рука вільно звисала вниз. На ньому був вузький светр сірого кольору, що вдало підкреслював м'язи хлопця. Раніше я не дивилася на нього так, але в нього направду було привабливе тіло. Я сіла за два столики від нього. Офіціант поклав меню на стіл, а я швидко відкрила його та спрямувала погляд вниз, вдаючи, що читаю назви страв.

Помітила, як біля Макса раптом з'явилася красива висока дівчина з яскравим рудим волоссям. Він широко усміхнувся їй та підвівся, щоб допомогти дівчині сісти. Я трохи прикрила своє обличчя рукою, щоб він не міг впізнати мене.

Значить, у нього сьогодні побачення. Щось невідоме неприємно вкололо всередині. Коли я останній раз була на побаченні? Після Артема я не дивилася на жодного іншого хлопця. Та і представники протилежної статі чомусь не дуже часто звертали на мене свою увагу. Мабуть, я не була такою примітною, як ця яскрава руда дівчина, наприклад. Вона широко усміхалася, розмовляючи з цим Максом. Він теж мав цілком задоволений вигляд. Я уважно спостерігала за ними. Через деякий час офіціант приніс їм їхні замовлення. Дівчина пила каву, кидаючи звабливі погляди на хлопця. Було помітно, що вона фліртує з тим. Максу, здається, таке подобалося. Я вже втомилася спостерігати за ними, адже це шпигунство не таке цікаве, як ви могли б подумати. Дивитися на те, як вони мило розмовляють — це дуже нудно. Я закотила очі, коли помітила, що рука хлопця знайшла долоню дівчини. Він міцно стиснув її, а дівчина мило усміхнулася йому. Не буду лукавити, вона — надзвичайно красива. Такі дівчата зазвичай завжди притягують погляди чоловіків. Не те, що я... Хоча Макс казав, що я красива. Можливо, він збрехав?

Хлопець щось сказав їй, а усмішка на її обличчі раптом впала. Вона різко забрала свою руку та зірвалася на ноги. Я здивовано відклала меню, адже таке шоу мені подобалося більше.

— Ти корисливий негідник! — сказала вона так голосно, що аж я почула. — Думала, що подобаюся тобі, а ти... Ти просто хотів мене використати!

— Лізо, тихіше...

— Іди до біса, покидьку! — закричала дівчина і раптом вилила на Макса усі залишки кави.

Я аж прикрила рот від шоку. Це безперечно було дуже ефектно. Дівчинка виявилася ще кращою, аніж я думала. Мені захотілося сміятися, коли я побачила розгублений та збентежений вираз обличчя Макса. Він навіть не рухався, а просто мовчки сидів, дивлячись на коричневу пляму на його сірому светрі. Дівчина так швидко втекла, що я навіть не встигла зреагувати, куди вона зникла. Мені стало так смішно, що я ледве стрималася, аби не засміятися. Схоже, побачення Макса вдалося на славу. А як красиво вона його поставила на місце! Варто було просидіти усю ніч у відділку, аби побачити таке. Я швидко підвелася зі стільця, щоб піти геть звідси. Не хотілося, щоб Макс, не дай Боже, спіймав мене знову.

Я закинула свою сумочку на плече та попрямувала до виходу, але біля самих дверей офіціант загородив мені прохід. Я з нерозумінням подивилася на нього.

— Вам щось не сподобалося? — спитав він, уважно дивлячись на мене. — Ви нічого не замовили.

— Просто не побачила у вашому меню те, чого мені хотілося, — швидко відповіла я та натягнуто усміхнулася.

— Ми завжди дбаємо про потреби наших клієнтів, тож хочемо запропонувати вам пройти анкетування...

— Ох, ні-ні! — почала заперечувати. Я поспішаю.

Коли оглянулася, то помітила, що Макс уже накинув на плечі свою шкіряну куртку. Чорт забирай! Він зараз прямуватиме до виходу.

— Це займе всього лише декілька хвилин, — продовжував діставати офіціант.

Я вже злилася, адже такий розвиток подій мені зовсім не подобався. Знервовано потерла руки, коли помітила Макса за моєю спиною.

— Відійди! — тихо прошипіла я та штовхнула офіціанта.

Той швидко зреагував і штовхнув мене у відповідь. Я похитнулася на своїх підборах. Ця плитка була занадто слизькою для них. Мої руки злетіли вверх, а я вже приготувалася зустрітися спиною з підлогою, як міцні чоловічі руки схопили мене. Я заплющила очі, відкинула голову та відчула, що моя перука впала вниз. Мені навіть не хотілося бачити того, хто спіймав мене. Вистачило одного запаху, щоб зрозуміти, що це був Макс. Мабуть, можна вже готуватися їхати до відділку. Я повільно розплющила одне око, а потім інше. Переді мною з'явилося насуплене обличчя хлопця. Макс міцно тримав моє тіло обома руками, нахилившись ближче до мене.

— Адо, що... — Він, здається, був розгублений. Його погляд знайшов білу перуку на підлозі. — Ти вже зовсім з глузду з'їхала?

Я роздратовано видихнула і випрямилася. Як же мені це все набридло! Я втомилася брехати усім, тож вперто вирішила розповісти Максу всю правду, щоб нарешті покінчити з цим. Я підійшла впритул до хлопця. Його погляд зупинився на моєму обличчі.

— У мене завдання, — почала я, дивлячись йому в очі. — Ти — моє завдання...

Я не встигла договорити, адже Макс раптом поклав свою руку на мою талію та притягнув мене ближче до себе. Мої долоні несвідомо лягли на його груди. Я здивовано дивилася в темні очі хлопця, а дивне передчуття шкребло у грудях. І тільки я хотіла спитати, що він збирається робити, як його губи грубо накрили мої, цілуючи.