Розділ 3

Макс

— Нарешті! — голосно сказала мама ще з двору, коли помітила мене біля воріт. — Думала, що не дочекаюся тебе.

— І тобі привіт, мамо!

Я підійшов до красивої жінки високого зросту з довгим кучерявим волоссям. Вона взяла мене за обидві руки та потягнулася ближче, цілуючи в обидві щоки.

— Ти з кожним роком стаєш тільки красивішою, — мовив їй я. Вона засміялася від моїх слів. — Це правда, мамо. Ти у мене така красуня. Не думаєш вдруге вийти заміж?

— Перестань! — Вона закотила очі. — Мені вистачило шлюбу з твоїм батьком.

— Ти просто не змогла витримати його запального темпераменту.

— Можливо, — погодилася мама та уважно подивилася на мене, — але коли вже з'явиться та, що витримає тебе?

— Ох, тільки не починай...

— Чекай! Я вже втомилася бути сама. Мені хочеться дитячого галасу в домі.

— Мамо, навіть якщо я колись одружуся, то це буде не тут.

Мама видихнула і невдоволено похитала головою.

— Тобі не подобаються українки, Максе?

— Наче подобаються, — пробурмотів я. — В Італії усе моє життя. Я не планую жити тут, бо там більше можливостей.

— Гаразд, але щодо одруження тобі варто вже подумати. Двадцять п'ять років — це ідеальний вік, щоб створити сім'ю.

— Будь ласка, мамо...

— Марто! — раптом голосно гукнула мама, усміхаючись. — Підійди сюди! Я хочу познайомити тебе зі своїм сином.

Вона махнула рукою сусідській дівчині, а та трохи засоромлено підійшла до нас. Дівчина мала аж занадто милий вигляд у цій легкій рожевій сукні. Вона знервовано поправила своє світле волосся і підійшла до нас.

— Це мій син Макс, — почала матір. — Я тобі розповідала про нього.

— Він ще гарніший, аніж я уявляла, — тихо пробурмотіла дівчина, даруючи мені свою усмішку. — А я... я... Марта.

— Приємно познайомитися, — буркнув я, хоча це було далеко не так.

— Це племінниця наших сусідів, — сказала мама, глянувши на мене. — Вона вже декілька років живе тут, бо вступила сюди до університету. Марта захоплюється мистецтвом, і їй дуже подобаються твої картини.

— Це дійсно так! — Марта глянула на мене. — Я в захваті від того, який ти талановитий. Твої картини на рівні видатних художників світу, а деякі навіть кращі.

Чудово! Ще однієї божевільної фанатки мені бракувало. Звідки вони беруться?

— Дякую, — мовив я та натягнуто усміхнувся. — Мені приємно.

Дівчина легко накрутила переднє пасмо свого волосся на вказівний палець, дивлячись на мене своїми зеленими очима. Вона здавалася милою, але зовсім не подобалася мені. Між усіма зависла мовчанка, а потім мама продовжила захоплено розповідати про цю Марту. Я вже не міг дочекатися, коли вона піде геть. З сусіднього будинку дівчину покликала бабуся, тому вона побігла додому, прощаючись зі мною.

— Як тобі Марта? — поцікавилася мама, дивлячись їй услід.

— Нормальна, — все, що і зміг відповісти я.

— Серйозно, Максе? Вона надзвичайна! А ще ідеально підходить тобі.

— Ти перебільшуєш.

Я трохи скривився, адже розумів, що мені буде важко тепер уникнути розмов про цю Марту.

— Я дам тобі номер дівчини, і ти сьогодні ж напишеш їй та запросиш її на побачення.

— Що? Я не збираюся цього робити.

Мама суворо подивилася на мене, примруживши очі. Інколи вона поводилася так, наче я був підлітком, що повинен слухатися її. Мене це частенько дратувало. Але я нічого не міг вдіяти, адже саме її фонд підтримує виставки моїх картин.

— Це не обговорюється! — обурилася мама.

— Боюся, що таке не сподобається моїй дівчині, — сказав перше, що спало на думку.

Очі мами збільшилися майже вдвічі, а вона відкрила рота від здивування. Минуло декілька хвилин, аніж вона нарешті повернулася до тями.

— Твоїй дівчині? — перепитала жінка.

— Ем, так! У... У мене є дівчина, — невпевнено говорив я, адже не звик так відверто брехати. — Ми ще дуже мало разом.

— Ти повинен познайомити мене з нею, — почала наполягати мама. — Це шок! Це просто шок, Максе! Вона звідси?

— Так! — відповів я і кивнув головою. — Вона з цього міста. Ми можемо не говорити більше про це?

— Чому?

— Мені здається, що буде краще, якщо ти більше дізнаєшся про неї з її вуст.

— Ох, так! Ти маєш рацію, Максе. — Мама легко усміхнулася. — Рада, що у тебе є дівчина, але Марта, мабуть, засмутиться. Я так часто говорила їй про тебе, що вона могла і закохатися.

— Це трохи лякає, якщо чесно.

— Ходімо в дім! Я приготувала тобі твій улюблений борщ.

Мама провела мене у свій будинок. На щастя, вона більше не розпитувала у мене про мою дівчину, але вимагала знайомства з нею. Звісно, я міг би організувати це хоч зараз, але у мене, бляха, насправді не було ніякої дівчини. Треба у максимально швидкі терміни знайти хоч когось, аби мама нарешті відчепилася від мене.

Коли я вийшов з будинку матері, то прийняв рішення піти в бар, аби знайти собі когось. Зазвичай у таких місцях завжди є дівчата, які шукають розваги на декілька днів. Я міг запропонувати великі гроші та навіть кілька палких ночей, як бонус. Сам не проти трохи розважитися, аби вибити все це лайно зі своєї голови.

Усю дорогу до бару я оглядався, але своєї переслідувачки так і не побачив. Невже вона нарешті зникла? Це було б найкращою новиною за останній тиждень. Чесно кажучи, я втомився від неї. Так, це ніби навіть весело, але і трохи лякає.

Я відчинив великі дерев'яні двері та увійшов всередину місцевого пабу. Зупинився біля бару, розглядаючи меню.

— Що налити нашому відвідувачу? — заговорила до мене барменша, усміхаючись.

Я глянув у яскраві блакитні очі, що звабливо дивилися на мене. Дівчина відкинула з плечей своє руде волосся, відкриваючи красивий вигляд на значний виріз декольте. Вона нахилилася трохи ближче, продовжуючи розглядати мене.

— Один світлий лагер, будь ласка, — сказав їй я.

Вона кивнула головою, а тоді уточнила:

— Нуль п'ять?

— Так! — Я усміхнувся їй. — Можливо, потім знадобиться ще.

Вона легко закусила нижню губу, ховаючи погляд вниз, а тоді підійшла в іншу сторону бару, щоб наповнити мій келих. Уже через декілька хвилин на столі переді мною з'явилося пиво. Я не дуже любив цей напій, якщо чесно, але тут нічого кращого не було.

— І як? — поцікавилася дівчина.

Вона майже лягла грудьми на барну стійку, спершись щокою на свою руку. Її погляд був таким, наче вона була хижачкою, що шукала собі жертву. Таке мене інколи приваблювало, але не завжди. Мати справи з домінанткою — це теж небезпечно. Можливо, в експериментах — це прекрасно, але загалом такі особистості завжди виносять мозок.
Я зробив ковток пива, не відриваючи свого погляду від дівчини.

— Смачно, — відповів їй я, — але бувало краще.

— Ви просто обрали найбанальніший варіант зі всіх, — зауважила барменша. — Я можу запропонувати вам дещо краще.

Вона підморгнула мені, усміхаючись. Це звучало двозначно, але я зрозумів її натяк. Не встиг зреагувати, як вона уже піднесла мені келих з темно-коричневою рідиною. На смак це справді було трохи смачніше, аніж лагер. Уже був вечір, тому не дивно, що людей з кожною хвилиною більшало. Мене мало не стиснули на тому стільці, бо усі різко підійшли до бару. Дівчинка була повністю в роботі, але вона здалася мені непоганим варіантом на роль моєї коханої.

— Гей! — я гукнув їй.

Вона винувато усміхнулася, намагаючись розібратися з іншими клієнтами. І поки дівчина робила це, я витягнув з кишені куртки олівець, який частенько носив з собою та нашкрябав на серветці свій номер телефону. Я підійшов трохи ближче до незнайомки й передав їй серветку.

— Зателефонуєш, коли будеш вільна! — голосно сказав їй я крізь гучну музику.

Вона неоднозначно усміхнулася мені, але таки всунула серветку з номером у задню кишеню своїх джинсів.

Пиво допомогло мені трохи розслабитися, а ще я відчував легке сп'яніння. Саме тому я вирішив повернутися додому пішки. Загалом у мене це зайняло майже годину часу, але холодний вітер допоміг мені освіжити голову. Я сперся до воріт, дивлячись на те місце, де зазвичай стояв автомобіль моєї переслідувачки. Тепер уже там було порожньо. Невже ця Ада так швидко закінчила свою гру? Мені здавалося, що вона з тих дівчат, що підуть по головах, аби лише отримати свою ціль. Цікаво, яка у неї ціль щодо мене? Я похитав головою, щоб не думати про ту божевільну та підійшов до дверей.

Мене насторожило те, що вони були замкнені чомусь на два замки, хоча я завжди замикав на один. Я насупився, але вирішив проігнорувати це. Коли зайшов усередину, то почув рингтон свого мобільника. Коли побачив незнайомий номер, то мої губи розтягнулися в задоволеній усмішці. Швидко вона згадала про мене.

— Макс Гроссо слухає! — голосно сказав я, підіймаючись на другий поверх.

— Тепер я знаю твоє ім'я, — заговорила дівчина на іншому кінці лінії. — Я, до речі, Ліза. Дівчина з бару, якщо ти раптом забув.

— Ліза, — повторив я, обдумуючи. — Тобі личить.

— Дякую. — Вона, здається, усміхнулася. — У мене не так багато часу, щоб говорити. Сам розумієш, що робота чекає. Я цей... Ем... Ти мені сподобався, і я подумала, що ми могли б зустрітися.

— Ти читаєш мої думки, Лізо.

Я не міг стримати своєї усмішки. Закадрити цю барменшу виявилося легше простого. Я увійшов у кімнату, що була моєю спальнею та робочим місцем водночас.

— Ми можемо зустрітися в суботу, — запропонував я. — Наприклад, у затишній кав'ярні, що на проспекті Свободи. Приблизно десь о шостій. Як гадаєш?

— Було б чудово, — сказала дівчина. — У мене якраз у цей день вихідний, і наступного дня я теж вільна.

— Важливе уточнення, — зауважив я, спершись до стареньких дверей. — Тоді до суботи?

— Так, звісно! Бувай, Максе.

— Бувай, Лізо!

Я полегшено видихнув, коли вона вимкнула дзвінок. Здається, дівчина у мене тепер уже є. Тимчасово, ясна річ, але таки є. Залишається лише вмовити її підіграти мені перед моєю мамою. Я насупився, коли почув тихий скрип з іншої сторони кімнати. Це здалося мені дивним, адже тут нікого не було окрім мене. Принаймні не мало бути. Я помітив невелику щілину між дверцятами шафи, але це було дивно, враховуючи, що дверцята не закривалися зовсім. Значить, хтось їх тримає зі середини. Я максимально тихо підійшов туди, а тоді різко відкрив шафу. Мій погляд знайшов дівчину, що сховалася у шафі, міцно заплющивши очі.

— А я вже подумав, що ти кудись зникла, — сказав я та різко витягнув її з шафи. — Якого біса ти тут робиш?

— Я... Я просто... — Дівчина почала бурмотіти щось незрозуміле. — Я думала, що ти прийдеш пізніше!

— О, і ти сподівалася, що я не спіймаю тебе?

Ця Ада важко видихнула і спробувала вирватися з моєї хватки. Я міцно стиснув її руку за спиною дівчини. Вона напружилася, адже наші тіла були притиснутими одне до одного. Я міг би закрити очі на те, що вона весь цей час слідкувала за мною, але пробратися у мій будинок — це вже занадто. Я так міцно стиснув її зап'ястя, що у неї на очах виступили сльози.

— Відпусти мене! — попросила дівчина. — Я нічого не робила, чесно.

— Ти пробралась у мій будинок, Адо! — Я був злим, адже явно не хотів її бачити у своєму особливому куточку.

Вона знову почала пручатися, і там самим робила гірше собі. Треба бути ідіотом, щоб вірити їй. Вона явно не моя фанатка, а приперлася сюди з конкретною метою. Я однією рукою все ще стискав її зап'ястя, а іншою підсунув стілець. Різко посадив її на нього, від чого дівчина здригнулася. Вона налякано подивилася на мене своїми карими очима, які виблискували у місячному світлі. Я швидко витягнув з шафи міцну мотузку, яку інколи використовував у своїй роботі.

— Ти... — Ада запнулася, дивлячись на мене. — Що ти робиш?

Я нічого не відповів, а всього лише почав прив'язувати її руки до стільця. Вона намагалася бити мене ногами, але їй це погано вдавалося.

— Відпусти мене! — заверещала вона. — Негайно!

— Спокійно! Я нічого не зроблю тобі.

— Нічого не зробиш? Ти прив'язав мене до стільця!

— А ти пробралася у мій будинок! Я всього лише спіймав грабіжницю.

— Я не грабіжниця! — заперечила Ада. Її груди здіймалися від злості. — Ти — справжнісінький маніяк!

— Ти вже, здається, говорила це раніше, — зауважив я та сильніше затягнув мотузку на її руках.

Вона скривилася від болю та втомлено заплющила очі.

— Можеш робити зі мною усе, що хочеш, — почала дівчина, тремтячи голосом, — але пообіцяй, що моя смерть буде легкою. Я не хочу страждати ще й у свої останні хвилини.

Вона раптом почала скиглити, а коли я підійшов ближче до неї, то Ада несподівано вдарила мене своєю ногою в пах.

— Дідько! — крізь зуби прошипів я. — Ти чортова маніпуляторка!

Її дії змусили мене зв'язати ще й ноги дівчини. Вона все ще продовжувала пручатися на тому стільці, але вже була міцно зв'язаною.

— У тебе конкретно дах поїхав.

— Я зараз почну кричати! — голосно мовила дівчина. — А-а-а! Рятуйте!

— Можеш кричати скільки влізе, але тебе ніхто не почує, бо в цьому будинку нікого більше нема. Тут живу лише я.