Розділ 1

Ада

Я накинула на голову капюшон спортивної кофти, ховаючи свій неохайний пучок. Так, я послухалася Інни та декілька днів тому відвідала салон краси, де мені зробили красиве колорування. Тепер моє волосся було на тон темніше, аніж зазвичай. Якщо чесно, то мені так навіть більше подобалося. Ще я трішки оновила свій гардероб і купила нову косметику. На екрані телефону сплило нагадування про те, що мені час уже їхати в аеропорт. Секретне джерело моєї начальниці заявило, що саме цим рейсом прилетить Макс Гроссо. Я трохи скривилася, згадуючи того смуглявого хлопця з довгими кучерями на фотографії. Абсолютно не мій типаж чоловіків. У голові сплив образ світловолосого придурка з блакитними очима, в якого я закохалася ще на першому курсі в університеті. Інколи мені здавалося, що я досі кохаю його, але він жорстоко кинув мене, надіславши смс-ку. Вас коли-небудь кидав хлопець через телефон? Відверто кажучи, в той момент я почувалася нікчемою.

Я швидко наділа чорні окуляри та схопила свій маленький рюкзак. Мені хотілося максимально замаскуватися, тому я вирішила, що чорний спортивний костюм ідеально для цього підійде.

Я вийшла на вулицю та сіла у свій старенький золотистий Ланос, який дістався мені від бабусі. Звісно, не Феррарі чи Мустанг, що безперечно засмучує мене, але хоча б на ходу.

Я завела двигун автомобіля, а тоді поїхала в сторону аеропорту, ввімкнувши радіо. Хто взагалі зараз слухає радіо? Це наче старий вік, але мені подобалося. Завжди не знаєш, яка саме пісня буде наступною. Я роздратовано закотила очі та зробила тихіше, коли заграла та пісня, яку я ненавиділа. Ну, треба ж таке?

Коли під'їхала до аеропорту, то взялася чекати в автомобілі. Була певна, що зможу впізнати свій об'єкт та прослідкувати за ним. Я примружила очі, зосередившись на виході з аеропорту. Мою увагу привернув високий хлопець в легкій лляній сорочці та джинсах, що впевнено прямував на стоянку, тягнучи валізу. Його волосся було стягнуте в низький хвіст. Сам хлопець раптом широко усміхнувся. Я побачила, що з красивого сріблястого Астона Мартіна вистрибнув якийсь незнайомець. Вони швидко обійнялися, по-чоловічому, плескаючи долонями по спинах. Я міцно стиснула кермо, спостерігаючи за ними. Хлопець раптом зняв свої окуляри, і я впізнала в ньому Макса. Сумнівів не було — це саме він є моїм завданням. Хлопці перекинулися декількома словами. Після цього Макс закинув валізу в багажник та сів на пасажирське сидіння. Його, як я здогадувалася, друг сів на місце водія. Я трохи насупилася, коли зрозуміла, що він може бути його братом, або ж навіть... хлопцем. Це б суттєво змінило усю ситуацію. Та я не встигла обдумати це, бо автомобіль різко зірвався з місця. Я одразу ж рушила за ними. Мені вдалося тримати їх у полі свого зору, хоча моє авто повзло значно повільніше. Я намагалася їхати трохи далі, щоб вони не помітили, що я переслідую їх. Думала, що вони поїдуть в новий спальний район нашого міста, але авто звернуло зовсім в іншу вуличку. Я рідко була в цій старенькій частині міста, адже тут майже нічого не приваблювало мене. Я вкотре скривилася, дивлячись на невеличкі старі будиночки з маленькими балкончиками. Раптом автомобіль хлопців зупинився біля одного з таких, і я різко загальмувала неподалік. Макс вийшов з авто та витягнув з багажника свою валізу. Я ледь рота не відкрила від здивування. Він збирається жити в цій халупі, хоча зі своєю популярністю має можливість орендувати найкращу квартиру в якійсь крутій новобудові?

Я насупилася, дивлячись на те, як він попрямував до під'їзду. У цьому будиночку було всього лише два поверхи. Старі пошарпані вікна коричневого кольору, а ще великі сліди від відлупленого тинькування не надто приваблювали мене. Тут було просто жахливо, і я не уявляла, як взагалі можна жити в такому місці. Коли вони сховалися у будиночку, я продовжувала сидіти у своєму автомобілі, спрямувавши погляду вперед. Мій план полягав у тому, щоб переслідувати Макса, а в слушний момент спробувати познайомитися з ним. Можливо, мені навіть вдасться звабити його? Він же ж творча людина, а такі особистості завжди вірять у випадковості та долю. Макс може подумати, що саме я — його доля, і тоді я просто заманю його до галереї. От і все! Неперевершений план.

Згодом ймовірний друг Макса вийшов з будинку та сів у своє авто. Я не зчулася, як він зник. Тихо ввімкнула радіо, глянувши в сторону дерев'яних дверей під'їзду. Я задумалася про те, чи під'їзд це взагалі? Мабуть, так. Попри те, що я працювала в картинній галереї, мене не особливо захоплювало мистецтво, як і всякі старовинні місця.

Я сиділа до вечора, очікуючи, що Макс таки вийде з будинку, але він не зробив цього. Я втомилася чекати в автомобілі, тому вийшла на вулицю. Вирішила трохи прогулятися, розглядаючи район. На щастя, тут було мало людей. Я, як мені здавалося, мала абсолютно непримітний вигляд. Прогулявшись вулицею, я знову підійшла до автомобіля. Мій погляд знайшов будиночок, в якому зник Макс. Я глянула на вікна та побачила, що в одному з них горіло світло. Декілька секунд уважно дивилася туди, як раптом у вікні з'явилася чоловіча голова. Я налякано сіпнулася, адже не очікувала, що Макс вирішить провести вечір, дивлячись на вулицю. А якщо він помітив мене? Я ж просто таки витріщалася у його вікно. Сподіваючись, що він не звернув уваги на мене та мою золотисту машинку, я швидко сіла в авто та поїхала геть. Вистачить мені на сьогодні цих переслідувань. Та наступного ранку я знову була тут, аби поспостерігати, як там поживає моє завдання. Зранку він сходив у кав'ярню, доки я чекала його на вулиці якомога далі від нього. Потім хлопець зайшов у продуктовий магазин, а тоді повернувся додому. Це переслідування починало дратувати мене, адже життя цього Макса було таким звичайним і буденним. Я навіть не знала, як краще стикнутися з ним? У кав'ярні було б підозріло, а кидатися на нього в продуктовому магазині — дико.

Я поправила свій чорний тренч, вкотре спостерігаючи за дверима в будиночок, в якому живе той Макс. Він уже теж починав дратувати мене, як і це тупе завдання. Навіщо я взагалі погодилася на це? Я сильніше стягнула волосся, що було зібране у високий хвіст. Раптом двері відчинилися, а я різко обернулася спиною. Повернувши голову, побачила Макса, що впевнено попрямував в протилежну від мене сторону. Я швидко, як могла на високих підборах, побігла за ним. На мить, здається, він оглянувся на мене. Я йшла відносно далеко від нього та й інші люди тут ходили теж. Він би не міг зрозуміти, що я слідкую за ним. Я була максимально обережною.

Хлопець увійшов у якісь великі металеві ворота, від чого я напружилася. Мені було лячно йти туди, тому я зупинилася. Дивне хвилювання з'явилося всередині. Я вирішила, що сховаюся за отим високим ліхтарем та почекаю його. Мій погляд опустився на годинник. Я дивилася, як стрілка відбиває хвилини та злилася, що цей Макс так довго не повертається. Не витримавши, я попрямувала у сторону тих воріт. Коли зайшла у них, то опинилася в невеликому дворі, де теж були ті невисокі старі будинки. Я насупилася, бо з'явилося дивне відчуття, наче я опинилася в пастці. Я почула гучний звук позаду себе, а коли різко обернулася, то помітила, що той Макс зачинив ворота і почав бавитися з колодкою.

— Що ти робиш?! — голосно спитала я.

Хлопець витягнув ключ з колодки й помахав ним в повітрі, глянувши на мене. На його обличчі з'явилася дивна нахабна посмішка. Я зробила декілька кроків назад та важко ковтнула, намагаючись приборкати своє хвилювання.

— Я всього лише замикаю ворота свого будинку, — спокійно відповів він.

Я насупилася та оглянулася назад. Будинок справді був схожий, та ми йшли...

— Але ж твій будинок в іншій стороні, — тихо пробурмотіла я.

— А ти знаєш, де мій будинок? — спитав хлопець, схиливши голову вбік. — Ти так сильно була зайнята слідкуванням за мною, що навіть не помітила, що ми обійшли вулицю.

— Я... Я не слідкувала за тобою!

— О, ти робиш це вже чотири дні!

Я закотила очі та роздратовано відвела погляд. Здається, таки помітив. Моє тіло затремтіло, коли я знову зустрілася поглядом з його темними очима. Він не був схожий на маніяка, це швидше я здавалася маніячкою.

— То чому ти це робиш? — суворим тоном спитав він, склавши руки на грудях. — Навіщо переслідуєш мене?

Хлопець підійшов ще ближче, розглядаючи моє обличчя. Я трохи опустила голову вниз і знервовано засміялася.

— Ну, я... Я цей... Ем, твоя фанатка, — тихо пробурмотіла.

Він насупився, все ще дивлячись на мене. Я трохи зніяковіла, бо раніше мені не доводилося так відверто брехати.

— Моя фанатка? — перепитав він.

— Так! Як тільки дізналася, що ти плануєш приїхати сюди, то одразу ж вирішила зробити все, аби зустрітися з тобою. Я дуже сильно захоплююся мистецтвом, а мені так хочеться отримати автограф від свого улюбленого художника. Я обожнюю тебе, чесно! Твої... Твої роботи — це просто щось надзвичайне, таке, чого раніше не бачила ніде. І ти теж неймовірний!

Я з таким захопленням це говорила, що сама мало не повірила у те, що являюся його фанаткою.

— Звідки ти дізналася про мій приїзд? — підозріло спитав він, примруживши очі.

Я розгубилася, адже не знала, що відповісти. Не зізнаватися ж, що фактично він — моє кляте завдання.

— Побачила у твоєму Інстаграмі, — відповіла я та широко усміхнулася.

— Я не веду соцмережі, — різко сказав Макс.

— Такі люди ще існують? — пошепки буркнула я сама до себе, а тоді знову звернулася до хлопця, вдаючи сум: — Виходить, що усі твої акаунти — це фейки? Ох, я така розчарована. Але я справді бачила інформацію про твій приїзд в інтернеті. Чесно-пречесно!

Хлопець втомлено видихнув та похитав головою. Здається, йому таке зовсім не подобалося. Мені, якщо чесно, теж. Як неочікувано, еге ж?

— То тобі потрібен лише мій автограф?

— Так! — Ні, мені, бляха, потрібно затягнути тебе до нашої картинної галереї, бо інакше я залишуся без роботи! — Просто хочу ближче познайомитися зі своїм кумиром.

— І після цього ти перестанеш переслідувати мене? — Макс підозріло примружив очі.

— Звісно! — Ні, ясна річ, бо якогось біса саме ти — моє дурнувате завдання. — Я більше ніколи не потурбую тебе.

Я бачила, що він не довіряв мені, але все ж здався. Хлопець простягнув свою руку в мою сторону. Я спочатку насупилася, а потім голосно охнула, коли зрозуміла, що він чекає, аби я дала йому аркуш для його автографа. Я витягнула зі своєї сумочки ручку та маленький папірець. Я ще не настільки божевільна, щоб тягнути з собою великі блокноти.

— Я Ада, — сказала я, усміхнувшись. — Можеш написати, що це для мене.

Він натягнуто посміхнувся мені, хоча я помітила, що це було нещиро. Хлопець швидко нашкрябав щось на папірці та віддав мені його. Я подарувала йому свою найкращу усмішку й тихо прошепотіла "дякую".

— Щасливо! — буркнув хлопець і пройшов повз мене.

Моя усмішка одразу ж впала, коли він зник за моєю спиною. Я роздратовано всунула папірець з його "вельми потрібним мені" автографом, а тоді попрямувала до воріт. Уже біля них я зупинилася, коли зрозуміла, що вони зачинені. Я спробувала відкрити їх, але замкнена колодка заважала.

— Агов! — голосно закричала я, оглядаючись на будинок. — Максе! Макс! Ти чуєш мене? — Він не відгукувався, тому я набрала повні груди повітря, а тоді на видиху заверещала: — Массімо, бляха-муха, Дель Гроссо, відчини мені ці довбані ворота!

Я аж затремтіла від злості та міцно стиснула долоні в маленькі кулачки. Помітила, що на другому поверсі відчинилося одне вікно. Хлопець сперся ліктями на підвіконня, дивлячись на мене. На його обличчі красувалася задоволена усмішка. Мені так і хотілося схопити якийсь камінь та кинути його в нього.

— Проблеми? — крикнув він, кивнувши головою в сторону воріт.

— Ти знущаєшся? — крізь зуби процідила я. — Ти зачинив мене тут!

— Справді? — Макс байдуже знизав плечима. — Ну, тоді спробуй вибратися.

Я заплющила очі та зробила декілька глибоких вдихів та видихів, щоб заспокоїтися.

— Не годиться так поводитися зі своєю фанаткою! — обурилася я.

— Нормальні фанатки не стоять вночі під вікнами, не слідкують за своїми кумирами та раптово не з'являються з ними в одних місцях.

— Я всього лише хотіла твій автограф!

— І ти його отримала... Ем, як тебе там? Байдуже! Просто забирайся звідси нарешті!

— Це ще не кінець! — Я тикнула на нього пальцем та закивала головою. — Не думай, що так легко позбудешся мене. Я ще влаштую тобі солодке життя, Максе Гроссо.

— Божевільна, — пробурмотів він і відійшов, зачиняючи за собою вікно.

— Ада! — закричала я. — Мене звати Ада, а не божевільна! Ми ще зустрінемося. Ми обов'язково ще зустрінемося.

Я голосно видихнула, наче збиралася виходити на ринг. Мені нічого не залишалося, як перелазити через ворота. Я закинула свою сумочку собі на плече та обережно стала туфлями на арматуру. Чим я взагалі думала, коли обирала зранку це взуття? Згадавши, свій невеличкий дитячий досвід з лазіння через паркани, я таки зробила це. Щоправда, декілька разів мало не впала, а ще зламала один ніготь. Тепер у мене на одну причину більше ненавидіти Макса Гроссо. І, якщо бути відвертою, то я ніколи в житті нікого не ненавиділа так сильно, як його. Але він ще в мене отримає! Тепер я покажу йому справжню божевільну фанатку.