Пролог

Ада

"Життя — це подарунок, яким потрібно насолоджуватися сповна. Це рух і мотивація, а також ризик. Треба завжди бути в русі, ставити собі цілі та досягати їх. Життя — це безмежні можливості, і якщо ти використовуватимеш їх правильно, то обов'язково отримаєш свою нагороду. Не потрібно сидіти на одному місці! Ти можеш змінити цей світ на краще. Так, саме ти! Якщо ти розбита та на межі того, щоб впасти у затяжну депресію, то не дозволь цьому статися. Вставай і борися за своє майбутнє. Будь сильною, сміливою та наполегливою. Тільки тоді ти зможеш перетворити свої мрії на цілі та досягнеш успіху..."

Я скривилася та вимкнула цей нудний подкаст однієї з найвідоміших психологинь світу. І поки всі спеціалісти говоритимуть вам, що життя — це кайф у чистому вигляді, то я скажу, що насправді життя — це повний відстій! Ні, ви можете бути щасливими конкретно в якусь коротку мить, але решту свого життя ви проведете дарма. Це факт, друзі. Як би сильно вам не хотілося посперечатися зі мною, але в глибині душі ви знаєте точно, що я таки маю рацію.

Я зробила ковток кави, що вже встигла охолонути, а тоді скривилася. Не знаю, як вам, але для мене холодна кава — це найогидніше, що тільки може бути в цьому світі. Я відклала чашку та знову глянула у свій телефон. У кав'ярні стало надто шумно, через що я насупилася. Зранку завжди було багато людей, і вони мене страшенно дратували. Чи є у світі якесь місце, де не було б цих дратівливих створінь? Мабуть, треба переселитися кудись на безлюдний острів. Безперечно мені там було б краще.

Я зайшла в Інстаграм, що насправді був чистим злом, як і будь-які інші соцмережі. Якщо ви не хочете затягнути себе у ще більшу депресію, то не рекомендую переглядати швидкі історії та фотографії відомих блогерів, чи просто доньки чотириюрідної сестри вашої мами, яка зараз чудово відпочиває у Португалії з вашим, бляха, колишнім хлопцем! Так-так, саме у такій жалюгідній ситуації я опинилася, коли мій хлопець кинув мене два роки тому заради моєї далекої родички. Як можете розуміти, хлопця у мене зараз нема, як і родички... Взагалі я ніколи не була в хороших стосунках зі своїми родичами. Мені вистачає один раз зустрітися з ними на Різдво, щоб почути, яка я нікчемна, бо досі не вийшла заміж.

Годинник уже показував майже десяту ранку, тож я таки підвелася зі стільця й вийшла з кав'ярні. На вулиці було так холодно, що довелося сильніше закутатися у своє чорне пальто. Ненавиджу осінь. Це просто найгірша пора року зі всіх можливих. Та, якщо подумати, то зима теж не найкращий варіант з морозними сніжними вечорами, як і нестерпно жарке літо, а весна... Весна для мене — це період чхань та висипань по усьому тілу. Алергія на цвіт дерев — просто найкращий подарунок, який тільки могла зробити мені доля. З усього вище сказаного, сподіваюся, що ви уже зрозуміли, що я ненавиджу своє життя загалом і повністю.

П'ятнадцять хвилин пішки — і я уже підійшла до дверей картинної галереї, в якій працювала вже три роки. Упустимо той момент, що власниця цієї галереї — найкраща подруга моєї мами. Власне, саме тому мене і взяли сюди працювати. Ще одне жалюгідне становище, про яке не втомлюються згадувати мої родичі.

Я увійшла всередину та шмигнула носом, прямуючи коридором між залами в сторону кабінету начальниці. Легко постукала у двері й вони одразу ж відчинилися переді мною.

— Нарешті! — голосно сказала Інна, усміхаючись. — Проходь швиденько!

Я увійшла у великий кабінет з яскравими салатовими стінами. Інна поводилася трохи дивно, намотуючи круги по кімнаті. Я повільно зняла своє пальто, залишившись у звичайних чорних джинсах та сірому светрі.

— У вас є для мене робота? — підозріло спитала я. — Наче не було заплановано виставок на найближчий місяць.

— Ти сядь! — мовила жінка, махнувши рукою в сторону маленького диванчика.

Я напружилася, але все ж послухалася. Можливо, вона хоче мене звільнити? Останнім часом мало художників співпрацювали з нами, а зараз ще й осінній період. Не сезон. Звільнення — це було б останньою краплею. Я б тоді, мабуть, збожеволіла й замкнулася у своїй квартирі до кінця своїх днів.

— У мене є для тебе важливе завдання, — почала жінка. — Нам це дуже потрібно, Адо.

— Що саме? — зацікавлено спитала я.

— Не що, а хто!

Інна передала мені білу теку. Я відкрила її, дивлячись на фотографію якогось молодого хлопця з довгим кучерявим волоссям до плечей.

— Як мило, — пробурмотіла я та скривилася. — Це хто?

— Ти не знаєш? — Інна відверто здивувалася.

Я знову глянула на фотографію та знизала плечима. Цього хлопця я точно бачила вперше. Хоча, навіть якби помітила його десь серед натовпу, то не звернула б на нього своєї уваги. Він був не в моєму смаку. Зовсім!

— Массімо Дель Гроссо, — мовила Інна та сіла на крісло навпроти мене. — Більш відомий як Макс Гроссо. Це один з найпопулярніших сучасних італійських художників. За останній рік його кар'єра різко пішла вгору.

— Це чудово, — сказала я, насупившись, бо так і не розуміла, до чого хилить ця жінка. — А яке завдання ви даєте мені? Може, ми повернемося краще до тієї теми?

— Він і є твоїм завданням, Адо.

Я завмерла на декілька секунд, а потім голосно засміялася. Це жарт? Як він може бути моїм завданням, якщо цей художник — італієць?

— Ви відправляєте мене у відрядження в Рим? — пожартувала я. — Вибачте, Інно, але я не знаю італійської.

— Тобі й не потрібно знати її. Макс чудово володіє українською.

— Ви ж казали, що він італієць.

— На половину. В одному зі своїх інтерв'ю Макс розповідав, що його мати українка, і він кожного року приїжджав сюди на літо до бабусі та дідуся.

— Я так і не зрозуміла суті мого завдання, — пробурмотіла я та глянула на Інну, піднявши одну брову.

— Одне секретне джерело передало мені інформацію, що він приїде сюди до родичів на деякий час. Я хочу, щоб ти заманила його до нас.

— Вибачте? Як я це зроблю?

— Не знаю... — Інна задумано відвела погляд до вікна. — Нам потрібно зробити все, щоб виставка його картин відбулася у нашій галереї, а не в наших конкурентів. Інакше — на нас чекає закриття.

— Закриття? — здивувалася я. — Тобто, як?

— Справи дуже погані. Ти сама бачиш, що у нас майже нема клієнтів. Приїзд Макса Гроссо — це такий шанс для нас. Ми не можемо його втратити.

— Але як мені заманити його до нас? Це неможливо!

Інна уважно подивилася на мене своїми зеленими очима. Я трохи напружилася від її погляду.

— Використай свої жіночі чари, — запропонувала вона та знизала плечима. — Придумай щось, Адо! Ми повинні врятувати нашу галерею від закриття. Я скоро не буду мати коштів, щоб оплачувати оренду. Мій чоловік і так вважає цей бізнес збитковим.

Я важко видихнула, а мій погляд знову опустився на фотографію цього Макса. Він, здається, милий хлопець. Можливо, мені вдасться таки звабити його чи щось таке?

— Добре, — все ж погодилася я, адже ця робота була мені потрібною. — Я спробую якимсь чином зробити так, щоб він погодився провести виставку своїх картин у нашій галереї. Можливо, прикинуся його фанаткою? Відомі чоловіки, здається, люблять таке.

— Чудово! — Інна радісно запищала. — На період цього завдання я даю тобі вихідні, щоб ти виклалася на максимум.

— О, це... Це дуже хороша ідея.

Я справді була не проти відпочити деякий час, адже за останні шість місяців я працювала майже без вихідних.

— Але це тільки між нами! — суворо сказала жінка. Я кивнула головою, погоджуючись. — Ніхто про це не має знати.

— Так, звісно. Я буду працювати тихо.

— Сподіваюся, ти не розчаруєш мене. О, і ще одне!

— Щось не так? — спитала я.

— Приведи себе в порядок, — тихо мовила Інна та скривилася. — У тебе не дуже привабливий вигляд.

Я знервовано усміхнулася та почухала пальцями голову. З того моменту, як Артем кинув мене, я не надто заморочувалася над своїм зовнішнім виглядом. Я кожного дня стягувала своє темно-коричневе волосся у високий хвіст, а на обличчя ніколи не наносила макіяжу. Максимум — це туш на вії та блиск на губи. Від підборів я теж відмовилася і віддавала перевагу кросівкам чи балеткам.

— Макс навіть не гляне у твою сторону, — сказала жінка. — Не хочу тебе ображати, люба. Ти дуже симпатична дівчина, але тобі варто більше дбати про себе.

— Сьогодні ж піду в салон краси! — впевнено сказала я та підвелася з диванчика.

— А я зараз же випишу тобі аванс. Така собі мотивація для тебе.

— Дякую. — Я усміхнулася, бо таке мені дуже подобалося. — Я не підведу вас, Інно. Це завдання буде моїм, і вже зовсім скоро в нашій галереї красуватимуться картини Макса Гроссо!