41 Віка

За вікном лив дощ і все довкола виглядало сірим і сумним. Ця картина дуже точно відтворювала мій власний настрій. Він був не просто кепським, а жахливим.

А все через Дениса. Садовський, щось тихенько наспівуючи собі під ніс, збирався на чергове побачення з якоюсь Оксанкою.

Останнім часом я так звикла до його уваги і турботи, що мені тепер боляче було уявляти, як Денис буде поряд з іншою дівчиною.

Знаючи смаки Садовського, я впевнена, що це буде ще одна яскрава красуня. Яка ж я дурепа, що дозволила собі звикнути до нього, а його увагу сприймала, як належне.

Денис допомагав мені і був поряд лише, як друг, а я вже розмріялась...

Як я могла забутись про те, що він колись сказав мені у школі? Тоді він дуже впевнено казав, що в реальному житті ніхто не зверне увагу на заучку з хвостиком, коли довкола є багато красунь.

Доторкнувшись до свого хвостика на потилиці, я стягнула резинку і кинула її на стіл.

Денис проявив себе по відношенню до мене, як надійний і турботливий друг. Всі ці дні він завжди допомагав мені, піклувався і намгався розвеселити.

Після всього того, що Садовський зробив для мене, я вирішила, що більше не хочу йому капостити і влаштовувати неприємності.

Якби я не хотіла цього визнавати, але я досі кохала Дениса Садовського, тому і ревнувала зараз наче остання дурепа.

 Я вже давно зрозуміла, що мої почуття не матимуть взаємності, тому що я - не та дівчина, на яку він дивитиметься із захопленням і завмиранням серця.

Здоровий глузд підказував мені дати хлопцеві спокій і відпустити його, але моє бідолашне серце не хотіло цього робити.

Мені так стало себе шкода, що я розплакалась. Згорнувшись калачиком на дивані, я тихенько лила сльози в подушку.

Я чула, як Денис викликав собі таксі. Чудово. Нехай швидше йде до своєї нової пасії, а я виплачу весь свій біль і сум.

- Вікусь, я вже йду... Чекай...  Ти плачеш? Що сталось? У тебе щось болить? Тобі погано? - Стурбовано почав допитуватись хлопець, присівши біля мене.

- Зі мною все добре, Денисе, - крізь сльози відповіла я.

- Я бачу, як тобі добре. Вже цілий океан тут наплакала. Бігом зізнавайся, у чому справа, - не заспокоювався Садовський.

- Я боюсь грози, - збрехала я, почувши, як гримнуло за вікном.

Нічого розумнішого мені зараз в голову не прийшло, а сказати правду, що я плачу через нього, я не могла. 

Знову сильно гримнуло і до нас прибіг наляканий Аміго. Малюк почав тулитись до мене, шукаючи захисту.

- Які ж ви у мене боягузи... Знаєш, Вікусь, коли я був маленьким, то теж боявся грози. Як тільки починало гриміти, я ховався у шафу.

- І як ти впорався з цим своїм страхом? - Запитала я, витираючи сльози.

Ніколи б не подумала, що такий великий і сильний хлопець, як Денис, міг боятись грози. Навіть я її не боялась.

- Мама взяла мене за руку і відвела до дитячого психолога, який сказав мені, що всі наші страхи існують лише у нас в голові і ми самі можемо їх побороти, якщо постараємось. Тоді я зрозумів, що від власних страхів не варто ховатись, а треба від них позбавлятись. Зараз будемо позбавлятись від твого. Я знаю чудовий спосіб, - промовив Денис, дістаючи з кишені телефон.

Спершу він вирішив проблему з таксі, а потім зателефонував своїй Оксанці і сказав, що у нього раптово змінились плани і сьогодні він не зможе з нею зустрітись.

Оце так! Я не збиралась псувати Денисове побачення, а сталося так, що все ж зіпсувала.

Замість того, щоб зустрітись із своєю новою подружкою, він зараз буде допомагати мені позбавлятись від мого вигаданого страху грози.