15 Денис

Раніше дівчата мало не бились між собою, бажаючи, щоб я взяв їх  на гру у якості підтримки.

Сьогодні така честь дісталась Яновській, але  дрібна зубрила цього не оцінила і вирішила вболівати зовсім за іншого хлопця. 

Таке точно не вкладалось в мою картину світу. Що ця зубрила собі думає?

Не встигла брекети зняти, як вже почала цікавитись іншими хлопцями, забувши, що не так давно писала мені сопливі листи із зізнаннями.

Поведінка Яновської мене не просто розізлила, а вибісила. І Макар мене теж вибісив. Так на мене витріщився наче я йому половину життя зіпсував.

Коли зубрилка спробувала нас з Макаром заспокоїти, стало ще гірше. У мене виникло непереборне бажання роздерти його на шматки. Підозрюю, що у нього теж.

Ми влаштували бійку прямо в спортзалі, за що нас обох виключили з відбору в баскетбольну команду академії.

Сам не знаю, що на мене сьогодні найшло і чому я так збісився через всю цю ситуацію із Яновською.

- Тепер ти задоволений, Садовський? - Суворо поцікавилась зубрилка.

- Дуже...- Сердито відповів я, спостерігаючи за тим, як Макар, попрощавшись з Яновською, пішов додому.

Радувало тільки те, що вона відчитала цього бовдура також.

- І навіщо ти все це влаштував? Через власну дурість втратив шанс потрапити в команду...

- Це баскетбольна команда академії втратила шанс одержати такого талановитого гравця, як я. Для них же гірше...

- Який же ти...

- Який я?

- Сам знаєш...

- Вродливий, талановитий, розумний і сильний?

- Нахабний і самовпевнений йолоп! 

- Легковажна зануда.

- Чому це легковажна? - Здивовано запитала Віка

- А як ще назвати дівчину, що прийшла на змагання з одним хлопцем, а вболівати вирішила за іншого?

-  Я не обіцяла, що буду вболівати за тебе. Ти сам так вирішив, Садовський. І хто б це казав про легковажність?

- Визнаю, що я часом буваю легковажним, але від тебе я такого не чекав.

Ось так сперечаючись, ми дійшла до мого будинку.

Оце я дожився... Влаштував бійку через Яновську. Уявляю, як Юрка буде сміятись, коли дізнається.

Відчинивши двері в квартиру, я пропустив першою нашу гостю. 

- Нарешті ви прийшли. У мене вже все готово... Давай, Денисику, хвались... - Промовила мама, щойно нас побачила.

- Мам, сьогодні ми будемо святкувати твій приїзд і вашу зустріч з Вікою, - зітхнувши, сказав я.

- Нічого страшного, синку. Кому потрібен той баскетбол? З нього жодної користі... Зможеш приділити більше часу для навчання... Мийте швидше руки і сідайте за стіл.

Мамині страви, як завжди підняли мені настрій. Тільки зараз я зрозумів, як сильно за ними скучив. Моя мама завжди вміла мене підтримати і заспокоїти в потрібний момент.

Не було жодного сенсу картати себе за те, що я не потрапив до баскетбольної команди, хоча дуже цього хотів.

Що зроблено, те зроблено. Буде більше вільного часу на розваги...

- Вікуся, як тобі в академії?

- Поки що мені все подобається.

- Рада за тебе, дитинко. А де ти зараз мешкаєш? - розпочала свій допит мама.

- В гуртожитку.

- Скільки дівчаток живе разом з тобою?

- Я ділю кімнату ще з двома своїми одногрупницями...

- Я теж  жила в гуртожитку, коли була студенткою і знаю як це важко... Вікусь, а чому б тобі не переїхати сюди? 

Після маминого запитання, ми з Яновською обох мало не вдавились. Тільки цього ще не вистачало на мою бідолашну голову.