18.2. Звільнити душу

Більше не можу тягнути та хвилюватися, тож просто дозволяю собі відпустити розмову та сказати, як є.

— Я хочу відпустити душу, яка зі мною.

Він кивнув та співчутливо торкнувся мого плеча.

— Це правильно. Я знав, що ти рано чи пізно попросиш. Тільки треба зняти амулет, бо він не дає мені…

— Стривай. Перш ніж я зніму його, я маю зізнатися в де чому.

Він здивовано округлює очі.

— Чому?

— Бо я знайшла спосіб терміново відкликати Ядвігу. Думаю, вона буде дуже зла та сердита на мене, але вона буде тут. І тоді все стане на свої місця.

— Але… Як? Чому?

— Бо ти все вірно сказав, це не моє місце.

— Ні, я не те мав на увазі!

— Облиш, ти і я знаємо, що це так. Єдине що… Ти даремно вважаєш, що це не твоє діло. Ти любиш цей ліс. Тому це твоє діло. І неважливо, хто ти. Якого рівня істота, що ти робиш… Ти дуже мені допомагав весь цей час. Тож нам краще попрощатися, бо я не знаю, коли вона повернеться. Це може статися будь-якої миті, тож я одразу повернуся додому.

Він виглядає збентежено та розгублено. Навіть не думала, що він так засмутиться через мій ухід. Але це ж ще не всі новини. Подивимось, як він відреагує на це.

— Та це не все, що я маю тобі сказати.

— Не все? Є ще щось?

— Я краще просто зніму амулет і ти сам все зрозумієш.

Знімаю намисто з глибоким видихом. Я наче вириваюся на свободу. Перший вдих у стані беззахисної та повністю відкритої. Тепер я наче гола перед ним.

— Цього не може бути…

Відвожу погляд та киваю. Його очі збільшилися, а зіниці знову стали вузькими щілинками, як у кішки. Пильний погляд пронизує до кісток. Легкий мандраж перед чимось новим та невідомим.

— То ти бачиш тепер…

— Ти людина?

— Так.

— Але ж як? Це неможливо!

Він схопився за голову та нервово заходив по кімнаті, час від часу вдивляючись в мене знову і знову, ніби не вірив власним відчуттям та магічному зору своїх котячих очей.

— Я теж так думала. Що все це неможливе. Схоже, помилки таки можуть статися. Магія Берегині принесла не ту.

— Дивовижно…

Він обійшов довкола мене. Я покірливо й мовчки чекала, доки він прийде до тями та заспокоїться.

— Тепер ти розумієш, чому я не хотіла будити цю давню магію Берегині? Бо я уявлення не маю, як це робити, та й магічної сили в мене зась…

— Та наша перша зустріч на городі… Ти втрапила у пастку.

— Угу… Я не могла забути про існування того, про що не знала, — договорила я його думку, киваючи.

Він хмикнув та сплеснув руками. Його обличчя сяяло розумінням.

— Ну звісно! Я ще тоді подумав, що це аж занадто дивно. Списав все на твою ошелешеність новим статусом чи щось таке…

— Ну було не без цього. Я була дійсно… ошелешена.

Проситься, правда, інше слово, але я якось не вживаю такі у лексиконі зазвичай.

Воля припинив ходити по кімнаті та всівся за стіл. Він продовжував згадувати різні ситуації та мою поведінку, яка тепер не здавалася йому такою дивною.

— Яно, це дивовижно! Ти просто неймовірна, — видав він наостанок.

— Чого це, — не без приємного відчуття дивуюся я.

— Як чого? Ти стільки часу протрималася в іншому світі серед магічних мешканців і не видала себе! І це при тому, що ти й гадки не мала про існування магії й усього цього… Це ж так?

— Якщо не зважати на віру в казки у дитинстві, то так. Загалом ти вірно описав ситуацію. Сама дивуюся, як мені це вдалося, як мене не викрили першого ж дня. Та що там дня! Першої хвилини на тій шаленій вечірці. Я тоді, мабуть, виглядала такою ж приголомшливо ошелешеною, якою і була насправді.

— Ти була неймовірною. І є.

Він ніжно всміхнувся, захопливо дивлячись на мене. Так приємно бачити захоплення в його очах! Він вражений! Та й має рацію. Я дійсно молодець. Ну не враховуючи факапа з радіксом…

— То ти допоможеш мені з душею Богдана?

— Богдана?

Я кивнула. Він не став розпитувати. Вказав на стілець, куди я сіла. Сам тихо підійшов до мене зі спини, обережно, майже невідчутно торкнувся моїх плечей. Я відчула холод. На мить стало страшно, але раптом, наче камінь звалився з плечей. Таке полегшення… Я відчувала, як частинка мене ніби віддаляється, і що далі, то легше мені стає на душі й тим менше я відчуваю із нею зв'язок. Невже я це все так довго носила із собою? У вухах тихенько пролунало «Дякую…». Я відкрила очі та відчула неймовірний спокій і повітряну легкість. Захотілося дихати повною груддю. Воля обійшов збоку мій стілець та присів навпочепки біля мене із посмішкою на вустах.

— Тобі має бути добре зараз, — він всміхнувся.

Я кивнула. На очі навернулися сльози. Але це вже були не сльози втрати та відчаю за Богданом. Це була вдячність та всеосяжне почуття любові до усього сущого.