16.1 Збори

Після зникнення другої частинки амулета я мала б почуватися гірше та ще неспокійніше. Частково так  і було, але, на диво, мені стало легше від того, чого я боялася — від розголосу. Тепер тільки лінивий у Зачарованому лісі не знав, що сталося, зате мені більше не треба було це приховувати, мені усі допомагали, а ще я знайшла підтримку там, де найменше її очікувала — від стежника Волі, який так лякав мене від самого нашого знайомства, а тепер допомагав у пошуках крадія. 

Зараз можна трохи видихнути та розслабитися. Вже не так страшно, що мене розкриють, бо якось усім було не до мене. Якщо спочатку уся увага та світські хроніки Зачарованого лісу були зосереджені на новій Берегині, то тепер усі жваво обговорювали зникнення артефакту та висували власні версії, хто міг би бути крадієм. 

Кожен з домів мав свою версію, звинувачуючи когось іншого. Нереїди не довіряли вогневицям, феї скоса дивилися на гномів та піксі. І ті, й інші мали давні претензії до один одного, які тільки сколихнулися з новою силою.

Я чекала на Волю, який от-от мав з’явитися, щоб ми могли вирушити на Чорний ринок. Він не дуже вірив у ефективність цього походу, але ж мені треба вдавати бурхливу діяльність як Берегині лісу, а інших ідей з пошуку крадія у мене не було. До того ж мені було цікаво побувати на цьому Чорному ринку та хто зна, може зможу там ще курки прикупити… 

Я таки залишила собі один брюлик, який подарували мені гноми на додаток до намиста. На такий випадок. Брюлик в обмін на курку — нормальна угода для Чорного ринку, чи не так?

Залишається вирішити, що вдягти. Лесана спостерігала за мною зі сторони та давала поради. Усе, що подобалося лисичці, яка носила виключно квітчасті сарафани, абсолютно не подобалося мені.

— Може, оце, пані? Такі гарні троянди… — вона обережно провела лапкою по квітчастій пишній спідниці легкої сукні, що висіла в шафі.

— Ні… Ця сукня мені не личитиме, — заперечую я та переключаюся на штанний костюм, який подобається мені найбільше. Рожевий личить до кольору моєї шкіри, ще й талію вигідно підкреслює. Широкі штани роблять мене вищою та стрункішою. Прикладаю костюм до себе та розглядаю себе у дзеркалі.

— Навіщо ви взагалі так наряджаєтесь заради цього стежника?

— Що? Я? Та тьху! Я не заради нього! 

Я виправдовуюся чи що? Як вона могла так подумати? Нічого я не виряджаюся! 

Насуплено дивлюся на себе в дзеркало. Моє відображення мені подобається. Локони гарні вийшли… Але я не заради нього! Це ж вихід у світ… Точніше, на Чорний ринок, але все-таки. Мені треба мати пристойний вигляд! Та й у Ядвіги стільки гарних речей — носити не переносити. Мені про такий гардероб годі й мріяти. Хоча я так скучила за моїми сукнями й простими джинсами теж… 

Цікаво, як там без мене вдома? Мене розшукують чи там нічого не відбувається, поки я тут? Хоча Леся казала, що час там продовжує йти, хоч і трохи інакше… Бідні бабуся та дідусь. Вони, мабуть, місця собі не знаходять, хвилюються. Так шкода їх. Якби ж Леся могла передати їм вісточку... На жаль, жихарки занадто боязкі, щоб навідуватися у світ людей. А більше мені нема кого попросити. Та й що б я написала? Що я стала заступницею Берегині Зачарованого лісу? Чи що поїхала у відпустку? У друге вони не повірили б так само, як і в перше. Бабуня завжди казала мені, що я трудоголік, і це до добра не доведе. 

Мої роздуми перервав стукіт у двері. А ось і він…

Беру із собою маленький мішечок, який мені допомогла зібрати Лесана. Там у мене портальний камінь додому про всяк випадок, мій брюлик, декілька самодостатніх зіль, які не вимагали додаткової магії, типу сонного порошку фей або цілющого порошку, та ще декілька дрібниць, властивості яких я встигла вивчити. Поспішаю відкрити двері.

Воля, як завжди, вдягнутий у темний довгий плащ, тільки сьогодні ще й з капюшоном. Такий самий він простягнув і мені, вбивши увесь мій модний запал. І нащо тільки я так довго обирала вбрання?

— Навіщо це?

— Вас ніхто не має там упізнати, Яно, бо язики розв’язати точно не вдасться. І кулон краще зніміть.

Угу, розігнався! Зняти та продемонструвати усьому магічному світові, хто я є насправді?

— Це ще навіщо? Я не зніму.

— Ну дивіться самі. Тоді хоча б заховайте.

Такий варіант мені більше підходить. Ховаю кулон під одяг та без особливого задоволення вдягаю чорний балахон. Накидую капюшон та біжу до дзеркала, щоб глянути на себе. Пречудово! Не видно нічого: ні локонів, ні обличчя, ні костюма…

Обіймаю Лесю на прощання. Та проводжає мене так, наче я йду на місяць, мало не рюмсає.

— Не переживай, все буде добре. Ми туди й назад.

Виходимо з Вольдемаром надвір, де він детально інструктує мене як поводитись, бо я ж зізналася, що ніколи не бувала на Чорному ринку. 

І от ми готові до використання напівлегального портального каміння, яке він дістав на моє прохання. Я вирішила не запитувати, звідки воно в нього, адже як я зрозуміла раніше, тут тільки лінивий серед вищих магів не користувався цим ринком, але чомусь робили це інкогніто, наче це якийсь бордель чи ще щось протизаконне…

— Пам’ятаєте, хто ви?

— Аманда, ментальна відьма. Мовчу й зайвого не запитую. Хочу купити старовинний артефакт, — видаю я, як на уроці.