15.1 Оговталася

У вилицях гуло, наче після гуцульського весілля. У роті все пересохло.

— Ну-бо, кохана, годі спати. Вставай. Це ж наш перший день у новому статусі.

Прокидаюся від ніжного поцілунку Богдана. Як же приємно… Простягаю до нього руку. На мені тонке білосніжне мереживо весільної сукні. І як я могла забути хоч на мить, що вчора було наше весілля?

— Кохаю тебе…

— І я тебе до нестями. 

Цілуємось. Хочеться провести по його густому волоссю. Долоня ковзнула від плечей до голови. А де обручка? Дивлюся на свою руку, цілуючи його, а каблучки немає. Серце тьохнуло. Він не має побачити, що я її загубила. Ні, тільки не сьогодні! Тільки не в перший же день нашого подружнього життя.

— Що з тобою, кохана? — він відриває палкі губи від моєї шиї. Його погляд здивований.

— Просто загубила дещо. У голові рояться думки, все пливе, не можу сконцентруватись. Чому я не пам’ятаю учорашній день. Ми вже в моєму селі. Чую голос бабуні та дідуся. Переговорюються на кухні. А ми лежимо на старій канапі у моїй кімнаті. Усе точнісінько таке саме, яким пам’ятаю у дитинстві.

Богдан встає та простягає мені руку. Бачу на долоні коробочку. Ту саму, в якій була каблучка. Фух, це вона. Беру коробочку, відкриваю, а всередині… о ні. Чорна обвуглена каблучка, яка плавиться на очах і зникає, витікаючи чорною бурхливою жижею на підлогу, просочується крізь щілини у дерев’яній підлозі. Відчуття занепаду, відчаю — просто нестерпно! Як це трапилося?

— Цього не мало бути! Це не насправді! Ні! — кричу, крізь сон. Богдан стоїть і дивиться непохитно, наче не чує мене.

— Треба відпустити те, що є, щоб знайти те, що шукаєш, — каже мені. Дивлюся на нього і не бачу його обличчя, лише очі. не бачу обличчя, але чую його голос.

«Треба відпустити те, що є, щоб знайти те, що шукаєш».

«Треба відпустити те, що є, щоб знайти те, що шукаєш».

«Треба відпустити те, що є, щоб знайти»...

Розумію, що це сон. Треба прийти до тями і все це зникне, цей жах припиниться.

Ледве розліплюю повіки, які злиплися від сліз. Тупим болем серце вистукує сигнали про допомогу затуманеному мозку, що розсилає імпульси по занімілому, втомленому від страждань тілу. Повільно приходжу до тями.

— Яно, як ви?

Голос Вольдемара перебиває пульсування у вухах, вирвавши мене з безодні несвідомості. Бачу перед собою стелю в напівтемній кімнаті, що пливе перед очима. Сфокусувавшись трохи, можу розгледіти й обличчя стежника, що сидить біля мене на ліжку та тримає мою руку. Тільки зараз я відчула прохолоду його долонь.

— Де я? — вичавила з себе, важко схлипнувши.

— Ви у мене, не хвилюйтеся. Я знайшов вас непритомною. Що сталося? Що ви загубили? Ви так кричали?

Змучений мозок почав викидати картинки останніх спогадів. Будиночок, вікно, біль, небо…

— О ні! Радікс! Це сталося знову!

Я підскочила на ліжку та закрила обличчя руками. Рука інстинктивно перевірила наявність мого захисного амулета на шиї — він був на місці. Але ще одна частинка! Дідько! За що мені це? Сльози покотилися з очей. Німа істерика. Хтось викрав ще частинку радікса, і це знову моя проблема. Проблема, яку я не можу вирішити, бо я не справжня відьма, яку помилково запроторили у цей триклятий ліс замість справжньої Берегині! Мозок зараз розплавиться!

— А-а-а! За що це мені? Я просто хочу додому! — не маю сил стримувати сльози. 

Вольдемар розгублено дивиться на мене та не вигадавши, що сказати, просто притискає до себе. Уткнувшись у масивні чоловічі груди, ридати чомусь стало легше. Все одно, як я виглядаю зараз, все одно, що так боляче. Просто виплакати цей німий біль та неможливість сказати йому правду. Хоча я вже проговорилася. А до дідька! Я більше не можу на самоті це все зносити. Лесани поруч немає, а мене просто розриває від необхідності підтримки. Мені потрібна допомога. Магічна допомога також знадобиться. Але і просто людські обійми — найкращі ліки. Навіть якщо той що, хто обіймає тебе, не зовсім людина. Головне, що стає легше і спокійніше.

— Ну-ну, Яно Петрівно, поплачте, поплачте… — тихо буркоче він, слухаючи мої безпорадні завивання, та погладжує по волоссю і спині. – Душевний біль найкраще виходить сльозами. Умийте душу, і стане легше. Скільки ж у вас страждань на душі...

Ці його слова наче ввели у гіпноз та змусили припинити схлипування. Що це я роблю? А що як він щось відчує? Але дійсно стало трошки легше. Я вперше за час перебування тут відчуваю себе не самотньою. Лесана, звісно, дуже допомагала мені весь цей час, але для мене вона сама була беззахисною істотою, що постійно потребує турботи та підтримки. А я ж сама така! Життя хоч і змушувало мене носити оболонку самодостатньої та сильної людини, всередині я залишалася тією ж вразливою тендітною дівчинкою, якій потрібна рука допомоги та надійне плече поруч.

Коли я заспокоїлась, Вольдемар відійшов кудись на хвилинку, лишивши мене на одинці. Біль вже минув, відчувалася лише важкість у голові. Я витерла сльози, привела себе трохи до ладу, перев’язала волосся. Вольдемар зайшов у кімнату з великим горнятком запашного напою.

— Випийте. Це відвар із заспокійливих рослин.