13.1 Пастка

Всі спостерігали за тим, як Лесана спочатку обережно доторкнулася до камінця, завмерла — нічого не сталося. Потім взяла камінчик до рук — знов тиша. Нічого не відбувалося. Вона запитально подивилася на короля гномів, який задоволено посміхався:

— А тепер нехай спробує переступити поріг скарбниці, — лукаво мовив він, перезирнувшись з дружиною, та погладжував свій масний животик, нібито намагаючись вдавити його у штани. Я ледве стримувала посмішку, споглядаючи за цим видовищем.

Жихарка повільно покрокувала за межі скарбниці, тримаючи на долоньці камінець, який навіть не стиснула в кулачку. Що ближче вона була до виходу, то дрібнішим ставав її крок. Нарешті вона переступила поріг, як раптом камінець злетів з її руки та стрибнув назад у нішу на своє місце. Я й зрозуміти нічого не встигла, а Лесана завертіла головою на всі боки, розшукуючи зниклий скарб.

— От бачите! Спробуйте ще, ну-бо! — кричав весело король та й сам прихопив жменю камінців та побіг до виходу. Декілька камінчиків вислизнули з його незграбної пухлою ручки та посипалися на підлогу, але не лишилися там лежати, а пострибали назад у нішу. Він повільно переступив та, затамувавши подих, проніс руку над порогом і тієї ж миті блискучі дрібнички вислизнули з долоні та полетіли прямісінько на своє місце.

Я теж спробувала. Вибрала камінь побільше та побігла до виходу, міцно тримаючи алмаз у руці. Щойно перетнула я межу скарбниці, як камінь почав пручатися в долоні та буквально різати шкіру. Ойкнувши, я випустила скарб. Лесана тут же підбігла до мене лікувати подряпину.

— Те саме буде і з амулетом? — уточнила я, доки ніжні лапки Лесі водили по моїй руці якимось листочком, який вона вивудила з кишені свого сарафана. Кров одразу ж припинила йти, а ранка гоїлася на очах.

— Саме так, Берегине, — гном задоволено перекочувався з п’ят на носки, тримаючись руками за ремінь, що врізався йому у живіт. — Дивіться.

Він пішов у самий кінець зали. Один тільки прохід його туди зайняв декілька хвилин.

— Ось вона! — крикнув він звідти. Коридор був настільки далеким, що почулося відлуння, що піднялося до стелі, якої не було навіть видно у слабкому освітленні.

Ще кілька хвилин він біг назад. За цей час Леся встигла заживити мою подряпину. Гном, захекавшись, пронісся повз нас та перескочив через поріг. Камінець, який ми ледве встигли роздивитися, вирвався з кишені гнома й одразу почувся гудок, і такий гучний, що аж стіни завібрували. Ми з Лесею від страху притиснулися одна до одної та присіли. Потім ще один гудок, і ще один. Почувся топіт та гуркіт і за лічені секунди у порога скарбниці зібрався цілий загін озброєних до зубів гномів, готових нищити грабіжника. Я вражено вирячилася на них, а вони на мене.

— От що буде! Дякую, панове, це було тренування! — оголосив хазяїн скарбниці.

Гном плеснув у долоні, доторкнувся до стіни, де був відбиток його руки, щось прошепотів ледве чутно, і сигналізація вимкнулася. Загін охорони пішов геть.

— Радікс захищений окрім закляття повернення ще й захисною сигналізацією. Не хвилюйтеся, пані, він під надійним захистом.

— А як же ви самі щось берете зі скарбниці, якщо вам щось треба? — поцікавилася я.

— Усе, що треба, у нас є. А без чогось можна й обійтися. А якщо без чогось можна обійтися, то це щось не так вже й потрібне. Така мудрість гномів. 

— Ми тільки приносимо сюди, а не виносимо. Гноми – ощадливий народ. Ми любимо накопичувати, — гордовито зазначила королева Хільда.

— А якщо нам колись знадобиться амулет, що тоді робити?

— От якщо знадобиться, тоді й подумаємо. Поки ж закляття повернення не має зворотної дії.

Я замислилася. Ну цікавий підхід — нічого не скажеш. Хоча чому я переживаю? Хіба я не так само думаю? Уся моя діяльність у цьому лісі проходить під девізом «Повернеться Ядвіга — розбереться».

— Що ж, дякую, Гарібальде та Хільдо, за екскурсію. І ще раз дякую за подарунки. Думаю, наша місія з Лесаною завершена.

Нас провели до виходу таким самим шляхом, ще довго не хотіли відпускати, запрошуючи на обід, але ми з Лесею вже так втомилися, що просто хотіли відпочити від цих церемоній гостинності. Взагалі гноми — дивовижний народ! Їхній жест сьогодні — ці неймовірні подарунки — неабияка щедрість, враховуючи таку несамовиту ощадливість. Мій візит, напевне, значить для них дуже багато, якщо вони пішли на таке. Ці крихітні люди просто хочуть також відчувати себе визначними та важливими. Сумно, що навіть у місці, яке покликане бути прихистком істот нижчого порядку, вони не відчувають себе такими. По суті, Ядвіга — чи не єдина з представників вищої магічної спільноти, яка мешкає в лісі, і все одно вона тут мало не богиня, що кількісно просто нелогічно. Берегинею лісу мав би бути хтось з тих, для кого цей світ рідний і кому вищий світ закритий та недоступний. Але чомусь порядок встановили такий. 

Схоже, магічний світ дуже схожий на людський. Є прості люди, які живуть своїм скромним життям і, може, навіть, щасливим та заможним, але не мають жодної влади щось змінити. А є сильні миру цього, яким підвладне все, і які для цього нічого не роблять навіть. І дуже шкода, що саме від їхніх дій та свавілля зазвичай страждають прості маленькі люди.

Удома ми були вже надвечір. Як же я втомилася! Завалююся на ліжко, задерши ноги, та не хочу ні-чо-го! Я навіть вставати звідси не планую до завтрашнього ранку точно.