13. Гноми

У царство гномів я дозволила жихарці перенести себе порталом, бо блукати горами та лісами у своєму пречудовому вбранні я зовсім була не в настрої. Краще вже потерплю трохи нудоту, та й швидше із цим завершимо. 

Настрій після розмови з Вольдемаром значно покращився, наче камінь з плечей впав. Я впевнено крокувала підземними ходами у своїх мокасинах, які хоч і не дуже підходили до костюма, проте були зручні. Якщо з одягом Ядвіги мені тут пощастило, то от взуття на мою крихітну ніжку ніяк не підходило. У цієї відьми величезний розмір ноги! Лесана запропонувала мені своє взуття — сандалії та чоботи — але в них хіба що на город. Зі стилем жихарці варто попрацювати. Хоча прикольно, що мені підходить лисиччин розмір. Дідусь завжди жартував, що нога в мене котяча. Виходить, не котяча, а лисяча.

На вході у печери нас зустрів той самий товстун-коротун, на ім'я Гарібальд, зі своєю дружиною Хільдою. Навдивовижу я її пізнала. Це та гномиця, що була на ярмарку. Сама королева торгує виробами на базарі – оце так дивно. 

Взагалі гноми виглядали дуже просто. Попри те, що навіть стіни печер, якими мене вели, виблискували шматками алмазів та якихось кристалів, які були й просто під ногами, жодної прикраси я не побачила ні на королі, ні на його дружині.

Вдягнені вони були дуже просто, я б навіть сказала у лахміття якісь. На королі – старий камзол, потертий від старості, грубі шкіряні розтоптані чоботи та потерті шкіряні штани. Важко навіть визначити, якого кольору була ця шкіра, адже зараз була вона схожа на затерте, колись блискуче диванне покриття. Хільда весь шлях до скарбниці, розважала нас розмовою. Вона була дуже мила та привітна.

Ми пройшли повз шахти, де точилася праця. Купа гномів у робочих комбінезонах з тацями возилися довкола, наче мурашки, навіть не звертаючи на нас особливої уваги. Тільки віталися, коли бачили короля та королеву. Ніхто не кланявся, не затискався. Один з робочих підійшов до Гарібальда по пораду, і той з ним переговорив без зайвих церемоній та почестей. 

Я у своєму вишуканому костюмі почувалася трохи зайвою. Мене, на відміну від королівської родини, трохи сторонилися. Потім ми сіли в ліфт, який був відкритим. По суті то була кабінка, верхній край якої досягав мого пупа, але гномам він був по чоло. Пригинатися мені не доводилося, бо довкола було багато простору, стелі печери уходили далеко у височінь та були прикрашені крихітними запиленими світильниками, які давали скупе жовте світло.

Ліфт повіз нас глибоко вниз, голосно поскрипуючи, як старий дідуган, якого змусили попрацювати попри давно заслужений відпочинок.

Ми опускалися вниз, минаючи спіральні сходи, що охоплювали ліфтову шахту кругом. 

— А тут наші майстерні. Саме тут ми займаємося обробкою та виготовленням наших знаменитих камінчиків.

— Так, ваші вироби неймовірні, — щиро погодилася я. — Ніколи не бачила такої краси каміння.

— До речі, пані Берегине, це вам! — урочисто мовила Хільда та витягла з кишені полотняний мішечок та попросила мою руку. Я наче зачарована простягла долоньку, і гномиця висипала на неї купку камінчиків, що навіть у напівтемряві шахти, заблищали бадьорим блиском, а зверху випало намисто. Те саме, що я роздивлялася на ярмарку. Я ахнула. Аж ноги підкосилися.

— Яка краса!

Холодні камінчики в моїй руці загравали світлом та відблискували в очах усіх, хто на них дивився. Навіть Леся ахнула, і я побачила в її зіницях зорі.

— Це вам. Для нас величезна честь приймати у себе саму Берегиню! Пані Ядвіга ніколи не відзначала нас такою честю!

— Дякую, але це зайве… — мляво відмовлялася я від коштовного подарунка, але гномиця закрила мій кулак, та поклала зверху свою пухленьку, вкриту подряпинками та зморшками, ручку зверху.

Отакої! Якби Ядвіга знала, як тут берегинь приймають, то точно не проґавила б можливості побувати тут у гостях. Що ж, схоже, це завелика честь для такої шанованої відьми, але я не така. На щастя.

— Візьміть, прошу! Для нас буде страшною образою, якщо ви не приймете наш подарунок, — підтиснувши губу, підтвердив Гарібальд. 

Згадавши, як болісно цей гном сприймає будь-які образи, я більше не знайшла аргументів у своїй голові, чому я маю відмовитися від такої краси. Шкода тільки, що я не зможу забрати це намисто із собою у реальний світ… Воно просто неймовірне! Я не втрималася і тієї ж миті начепила намисто поверх свого захисного амулета. Приємна прохолодна важкість каміння лягла на груди. Одразу захотілося розправити плечі й дихати глибше, щоб відчути сильніше камені своєю шкірою. Я більше ні про що не зможу думати — тільки про це неймовірне відчуття розкоші та цілісінького статку, що прикрашав зараз мою шию.

Але коли ліфт спустився до самого низу, я зрозуміла, що таки ще є чому дивуватись. Перед нами простягався нескінченний коридор, вузький, але з дуже високою кам’янистою стелею. По обидва боки знизу до верху стояли величезні стелажі, на яких у спеціальних нішах лежало каміння різного калібру, велике, дрібне, кольорове, оброблене та натуральне. Моя щелепа опинилася десь під ногами. Та з такими статками вони мають бути найвеличнішим домом у всьому Зачарованому лісі й не тільки! Чому вони ходять в оцих лахміттях, нащо тримають ці всі запаси, нащо так важко працюють?

— Це свята святих. Наша скарбниця. Тут зберігаються усі наші статки, а також частинка радіксу.