7. У комашиному царстві

Наступного дня я прокинулася від стуку у віконечко. Продерши очі, я перелякана підійшла до фіранок та відвела їх убік. Маленька фея злетіла від несподіванки з підвіконня, а я налякано відсмикнула руку. Крихітка повернулася назад та намагалася мені щось сказати. Я зрозуміла, що маленьке крилате створіння точно ніяк мені не нашкодить, тож відкрила віконце.

— Берегине! Рятуйте! — пищить феїчка.

— Що сталося?  — збентежено запитую її, поправляючи скуйовджене волосся та намагаючись прокинутися.

— На нас напали. Це війна, Берегине!

Ну цього ще не вистачало! Яка ще війна? Сонце ледве зійшло на обрії, я спати хочу, не хочу я війни.

— Вони… Вони зайшли на наші землі! 

Не знаходжу одразу, що сказати, а фея ніби чекає від мене якоїсь реакції. Стою у повному ступорі.

Хто ж напав на таких крихіток? Безсумнівно, це колорадські жуки… А може жуки-олені? Сміх та й годі. Треба зробити серйозне обличчя, бо фея он як витріщилася на мене, дивиться як на скажену. Точно вона не очікувала від Берегині лісу сміху в такій ситуації. Добре, спробую зібратися та розібратися нарешті.

— От лишенько, — сплескую театрально руками. — То хто ж на вас напав?

— Піксі! Ці нахаби захопили узбережжя річки після відпливу і вже будують там свої споруди! Це наша земля!

Гадки не маю, хто такі ці піксі. Може, дійсно якісь комахи? І що мені робити? Без Лесани я не дуже-то хочу кудись йти. Відверто кажучи, мені страшно. А раптом мене там поранять? Я ж навіть захистити себе не зможу.

Фея ж явно чекала від мене рішучих дій, а не якогось там засудження та глибокого занепокоєння.

— Скоріше, Берегине! Ви нам потрібні! Тільки ви поновите справедливість! — верещить тоненьким писклявеньким голоском фея та перелітає зі сторони в сторону, зависаючи у повітрі поруч зі мною.

— Річ у тому, що у мене закінчилося портальне каміння… — безсоромно брешу її, намагаючись вигадати хоч якийсь привід, аби нікуди не йти без Лесани, яка має прийти пізніше. — Ви летіть, а я наздожену!

— Ні, ви що! Чекати не можна! Я проведу вас лісовими порталами. Хутчіше, панно! Ви нам дуже потрібні. Хтось має зупинити цих монстрів.

Здригаюся від слова «монстри», чомусь згадавши відчуття, з яким я йшла на уроки до своїх монстрів у спецтаборі…

Фея виглядає такою збентеженою та занепокоєною, що я просто не можу їй відмовити. Що поробиш? Треба йти. Швидко перевдягаюся, наспіх умиваюся та вирушаю в невідомість.

Дорога крізь лісові портали виявилася звичайнісінькою ранковою пробіжкою. Ліс був неймовірно мальовничим, а ще дуже дивувала різка зміна пейзажів довкола. То лісова галявина, залита променями сонця, то похмурі густі хащі, крізь які треба було пробиратися, дряпаючи руки. 

Біжу за феїчкою, яка відчайдушно махає крильцятами, та чекаю, коли ж ми перетинатимемо ці дивовижні портали. Від того трошки нудило заздалегідь, бо я ще пам’ятала подорож порталом із Лесаною.

— Коли ми вже дістанемося? — запитую, захекавшись.

— Майже поруч. Ще два портали й будемо на місці.

Виходить, ми вже перетинали ті портали? А чого мене не нудить? Мабуть, різкі зміни пейзажів як раз і були пов’язані із перетином тих самих загадкових порталів. Просто вони швидше за все були невидимі моєму людському окові. Або це якийсь тутешній вид громадського транспорту.

Нарешті бачу річку. Плескіт доноситься здалеку до моїх вух, а ніс втягує аромат тини та ранкової сирості. Вдихаю на повні груди. Поки біжимо уздовж берега, вдивляюся вдалечінь, але не бачу нічого схожого на битву. А уява вже малює як мінімум зоряні війни.

— Прибули! Он наше військо!

Здивовано зупиняюся, оглядаю берег. Нарешті бачу це саме військо. Виглядає воно як рій комашок, що гуде над землею, зібравшись у темну хмару, до якої звідусіль злітаються ще і ще комашки, тягнучись доріжками у повітрі зі сторони лісу. Трохи далі, простягшись уздовж берега, видніється ще одна хмаринка з комашок, яка теж розростається з неймовірною швидкістю. Від такої кількості комах вже якось моторошно. Як дівчина сільська, я звісно, не боюся жуків та звикла до них, але це… Це не зовсім жуки. Схоже, це і були ті самі піксі. Починаю обережніше ступати, щоб ненароком не розчавити ще якусь магічну істоту-комашку… Оце був би скандал! Берегиня розчавила якогось короля якоїсь магічної династії…  

Підходжу ближче та нахиляюся, щоб було видніше, що відбувається. Рій комашок виглядає більш деталізованим для моїх очей і тепер я можу розгледіти кожну істотку. Їх тут були сотні. Піксі ж, як виявилося, були дуже схожі на фей, але від комах мали більше рис. Їхні мордочки були витягнуті, як у метеликів. Якщо феї були схожі на малесеньких людинок із крильцями, то піксі швидше нагадують великих метеликів з ручками та ніжками та виглядають трохи потворно, як на мене.

Обидва війська стояли навпроти та поки що не змішувалися. Втім у повітрі витає напруження. Гул комашиних військ заглушує навіть плескіт річки, що була зовсім поруч. Феї та піксі ще долітають звідусіль і їх стає все більше.

— Я відведу вас до принцеси, Берегине, — пропищала в мене над вухом фея-посланниця. 

Обережно ступаючи мокрим піском, іду за нею уздовж комашиних військ, які вже нагадували за розміром величезні ріки у повітрі, що тяглися звідусіль. Далі було щось на кшталт командного пункту. Туди ми й прямуємо. Невеличкий шатер з лопухів стояв у затінку, а поруч був припаркований… їжак з одягненою збруєю на мордочку.