6.2. Магічна їжа

Я відчула чіткий аромат смаженої курки. Не може бути! Але це так! Одна з лавок, до якої я вже стрімголов біжу, торгує смаженими курями! Пригледівшись, бачу й безліч інших людських продуктів, причому у тому вигляді, як я звикла. Може, це сон? Чи сон уві сні?

— Лесю, ми маємо це купити. У тебе ж є ці кляті квинтони? Позич мені, га? Бо твоя господиня помре з голоду.

— Ви хочете ЦЕ?

— Угу! Дуже хочу.

— Але ж… нам треба ще купити зарядні блоки для скатертини-самобранки, декілька портальних каменів.

— Що? Ту скатертину бенкетну з дивними стравами ще й заряджати треба?

— На жаль, моєї енергії не достатньо для цього, тому так. І треба поповнити запаси оберегів…

Леся продовжувала перераховувати усі ці дивні штуки, про які я нічого не знаю і які явно не викликають у мене апетиту на відміну від ароматної смаженої курки. Я подивилася на неї жалібними голодними очима, тож вона здалася.

— Ну добре.

Лесана не втрималася під дією мого голодного погляду та купила мені декілька курей, ще пару батонів та відерце гречки. Я була неймовірно щаслива.

Потім вона таки взяла ще якісь магічні дрібниці, в яких я нічогісінько не розумію, потім ми послухали хор дивних тоненьких напівпрозорих дівчат у лісовому вбранні, подивилися на дикі танці на торговій площі. Якийсь хлопець-дріада навіть пригостив мене коктейлем. І я навіть відпила його після дозволу Лесі, і навіть не скривилася — він був непоганим на смак. Усе це я робила, жадібно поглинаючи запашний окіст придбаної курки прямо на ходу, бо так робив багато хто на ярмарку.

Тепер мені хотілося додому, про що я неодноразово натякала Лесані, але та чомусь тягла час. І тепер я зрозуміла чому. До неї підбігли чотири гарненьких лисенятка з криками «матусю». Поодаль їх наздоганяла ще одна доросла жихарка. Напевне, мати Лесі.

То Лесана має діточок! А вона ж і словом не обмовилася про родину… А я якось не здогадалася запитати.

Я захоплено споглядала, як жихарка обіймає свою малечу. Її дітлахи були точнісінько як вона, мінікопії великої жихарки, які теж ходили на задніх лапах, але були дрібніші. Так і хотілося спіймати одного й пригорнути до себе. Схожі на лисицеподібних людей, але ще миліші, наче м’які іграшки, вони обступили матусю з усіх боків та вимагали уваги. Руді пухнасті хвостики визирали з-під одягу та грайливо перехрещувалися між собою. Зі спини руденьке хутро нагадувало якогось прудкого звіра, що ховав свою голову.

— Які вони гарненькі! Чому ти не казала, що в тебе є дітки? — запитую тихенько, коли малеча трошки заспокоїлася та загралася між собою.

— Я не маю нічого говорити, якщо господиня не питає. Я їм названа мати. Це мої племінники, — тихенько шепоче мені, не вдаючись у подробиці.

Лисенята знову збираються довкола Лесі, підстрибуючи одне вище за інше.

— Матусю, матусю, купи нам легідика! Будь ласочка! Ти ж обіцяла! Обіцяла, що купиш на ярмарку!

Лесана, явно розгубившись, відвела малечу трошки в сторону і стала щось пояснювати, говорячи, що купить трохи пізніше..

Як же не зручно. Я не знаю, що таке легідики і навіщо вони маленьким жихаркам, але бачити, як малі лисенята капризують та ображено дивляться на Лесану, а молодша ще й зарюмсала, — просто неможливо! Яке серце витримає? Та хай би мені та курка поперек горла стала... Нащо я змусила Лесю купити її, навіть не запитавши, чи може вона це дозволити собі?

Леся витратила усі ці кляті квинтони на мої забаганки та необхідні речі. Апетит та бажання доїдати надгризений окіст швидко залишив мене. Як же прикро! Через мене ця малеча не отримала якісь іграшки чи смаколики.

Як мені тепер дивитися Лесані в очі? Лисичка провела своїх малюків до бабусі, а потім ми вирушили додому. Тільки тоді я наважилася щось сказати.

— Лесю, пробач. Якби я знала, я б не просила тебе купувати усе те для мене.

— Облиште, пані. Все добре. Вони обійдуться. А вам треба щось їсти. Людську їжу викликати я не вмію.

— Як так сталося, що ти виховуєш племінників? Де їхня мати?

Лесана зніяковіло відводить погляд. Добирає слова, а сама явно нервує: теребить лапками поділ сукні та зітхає.

— У мене була сестра Малена. Коли ми подорослішали, то настав час нам йти на службу до вищих магів. Мені пощастило із господинею — я потрапила на службу до Ядвіги Деянівни. Хоча і з нею іноді доводилося труїтися невдалими зіллями та терпіти неприємні випробування заклинань.

Я здивовано поглянула не неї, але не встигла перепитати.

— Ми жихарки — цілителі від природи. Наше особливе вміння — вбирати магію, знімати побічні ефекти. Наші таланти давно відомі вищим магам, які готові за хорошу плату використовувати їх. Коли треба випробувати щось, кращої кандидатури за жихарку не знайдеш. Можна звісно використовувати й інших створінь, але виживаність їхня не така висока, як у нашого роду, — підсумовує Лесана.

— Який жах. То ти заробляєш собі на життя тим, що на тобі відьми й відьмаки ставлять досліди?

— Так. Це те, за що найбільше платять.

— А якщо із тобою щось станеться? — жахаюся я.