5.1 Перелаштовуємося на новий лад

Я пролежала так у відчаї ще нечисленну кількість хвилин чи годин. Шкіра почала пекти й чухатися, але я нічого не могла вдіяти окрім як звиватися змією у зв’язаному стані. Так я мучилася, аж поки не прийшла Лесана…

— Ой лишенько! Як же це ви…

— Визволи мене, благаю! Тільки не кажи, що ти не знаєш, як зняти це закляття охорони довбане…

Лесана сплеснула лапками та підбігла до пишного куща біля стежки, що вела на город. Вона поворушила там лапками у гіллі, щось прошепотіла, і якимось чином пута стали слабшати. Ліани помідора-хижака стали уповзати, залишаючи на моєму тілі зелені рубці, які страшенно боліли й свербіли.

— Це захист від крадіїв…

Ну звісно… Як все просто. Звідки ж мені було знати?

Важко підводжуся. Тіло ниє, бо затекло від довгого лежання. Шкіра під зеленим в’зким пилком почервоніла й пекла. Починаю чухатися, від чого стає ще гірше.  Мало того, я ще й вся зелена… Схоже, токсин, про який казав той чолов’яга-стежник, таки увібрався у мою шкіру.

— Лесю, допоможи, я вся чухаюся…

— Зараз, господине. Я приготую спеціальний відвар. Потерпіть трошечки, мила панно! Я чого вас потягло на город?

— Я їсти хочу! А там томати! І латук… Салат хотіла приготувати. А тепер я сама, як салат…

— Наступного разу торкніться цього куща та скажіть: «Гілка ожилини – красти немає причини».

— Навіщо ж охороняти город у лісі, де немає навіть сусідів? — занила я.

Лесана зриває декілька плодів томатів, ще якихось рослин на швидку руку, кидає їх у поділ сукні та біжить у хатинку, пояснюючи на ходу. Я швиденько біжу за нею з надією просто зараз набрати собі ванну та відкиснути у воді.

— Це магічні рослини, які Ядвіга Деянівна вирощує для заклинань. Самі собою вони не ростуть у Зачарованому лісі.  Дрібні істоти із радістю поцуплять усе це добро, от і вигадали захисні обереги, доступні тільки магічним істотам вищого рівня.

— Угу… Геніально… Лісова магічна сигналізація… А квартиру можна так зачарувати?

— Хі-хі … Ви ж не справжня відьма.

Лесана набирає мені ванну, додаючи у воду якусь сріблясту присипку. 

Я швидко скидаю з себе одяг та поспішаю зануритися у воду. О Боги! Як же це приємно! Мені одразу стає легше. Закриваю очі та розслабляюся. М’якенькі лапки Лесани торкаються моїх плечей, що визирають з-під води. Вона починає щось втирати мені у шкіру. Мабуть, треба її зупинити, адже вона не мусить це робити, але ж це так приємно… Як вони тут кажуть: святі елементалі, як це приємно!

— Які у  тебе ніжні лапки… Чи руки? Як правильно? Не хочу тебе образити.

— Лапи, звичайно, — пояснює Лесана та дістає мою руку з води. Я навіть не намагаюся пручатися. Потім вона береться за іншу, потім за ноги. Трохи незручно експлуатувати таким чином лисичку, але для Лесани, схоже, це абсолютно нормально.

Від її лосьйону шкіра моментально позбавляється зеленого відтінку.

— Ти просто чарівниця, Лесю! Дякую тобі дуже!

Лисичка ніяковіє та відводить очі, її щічки зашарілися. Вона явно не звикла чути подяку на свою адресу.

— Панно, давайте тепер натремо груди й спину.

— Дякую, люба, це я вже сама. Ти й без того допомогла. Слухай, а я ось що ще хотіла запитати. Тут приходив якийсь Воля… Він заскочив мене прямо посеред городу… Я розгубилася і налякалася…

— Ой лишенько! І що ви йому сказали?

— Та щось безглузде. Сподіваюся, він просто подумав, що я дурнувата або втомилася після вчорашнього… То що це за Воля такий?

— Він стежник. Вольдемар його звуть. Але всі кличуть його Воля.

Он воно що… То це таки ім’я…

— Це ще що за звір такий, цей стежник? Він небезпечний, цей Вольдемар?

— Він напіввідьмак, напів стежник — це магічна істота, яка переправляє душі вмерлих магічних істот в інший вимір. Він і не добрий, і не злий.

— В інший вимір? Це типу – у пекло або в рай?

— Це дурниці, які вигадали люди. Що ви, панно. Інший вимір — це будь-який далекий світ, де магічна душа може переродитися, але вже не перетнеться із кордонами нашого світу.

— Якось не дуже зрозуміло, але нехай. Залишимо таємниці потойбіччя на потім. Слухай, а мене він не може переправити у мій світ?

— Це навряд чи. І ви ж не вмерли поки що.

— Взагалі-то і не планую, Лесю! — вигукую з образою. Леся, схоже, зрозуміла, що бовкнула нісенітницю, але я не дала їй шансу виправдатися, бо було ще стільки запитань. 

— А як це, напіввідьмак?

— Подейкують, що мати його була могутньою відьмою, а батько — лісовим стежником. Як вища істота злигалася з кимось типу лісового духа, не знаю. Це рідкість у магічному світі. Але через це Вольдемара не прийняли у спільноті вищого світу, про батька його й говорити нема що. Тож мати оселилася тут, в Зачарованому лісі, потім щось сталося із ними, навіть не пам’ятаю, але Вольдемар лишився один, тут тепер і живе.

— А нижчі істоти ставляться нормально до таких змішаних шлюбів?