2.2. Що ж тепер буде?

— Що ж тепер буде… Ой, лишенько… Вовкулачий хвіст… — причитала Лесана, здіймаючи лапки та голосно схлипуючи.

Тепер вже я знітилася й зовсім розгубилася. Леся забігала кімнатою, хапаючись за голову та щось бурмочучи собі під ніс. Вона підбігла до печі, де стояв величезний казан, стала принюхуватися до якоїсь жижі, що була всередині, потім знайшла ложку, набрала в неї трошки та лизнула суміш. За мить її очі округлилися, а мордочка стала ще більш збентеженою.

— Ой, лишенько! Чепориць не вистачає! Ой-ой-ой! Що ж це я наробила?! 

— Чепориць?

— Так, це гриби такі! Зілля неправильне! Воно викликало не ту! Чомусь ВАС перенесло сюди замість справжньої заступниці. Ой, лишенько… Що ж робити!Вона мене вижене... або ще гірше — перетворить на попіл.

Леся підбігла до мене та стала розглядати з усіх боків. А я судомно згадувала дивну каву, яку випила одразу перед тим, як прокинутися у цьому дивакуватому лісі… Невже мені ці кляті монстри підмішали якихось "магічних" грибів, і тепер це все відбувається? Точно… Згадалося, як Костик попросився до туалету, нібито випадково скинув з мого столу купу паперів, потім ті двоє підскочили їх збирати, і я теж… А кава була на столі… Вони могли щось підсипати швидко. Тільки як це все пов'язане з зіллям, про яке каже Лесана?

— То ви зовсім не відьма? Навіть трошечки? — з надією запитала вона, склавши ручки-лапки перед груддю.

Я вирячилася на неї з роззявленим від подиву ротом.

— Ну хіба що трошечки… коли ПМС… — пробелькотіла я та сповзла по стіні, сівши на підлогу. Жихарка лапкою витерла спітнілий волохатий лобик та усілася зі мною поруч у повній зневірі. Вона явно була дуже засмучена та знервована від моєї появи. Власне, я поділяла її почуття…

— Це катастрофа. Ліс пропаде… Що ж тепер буде!?

— А що тепер буде? — наче дурна, повторювала я, напівонімілими губами. Усе це тепер здавалося страшним та дуже дивним сном.

— Якщо хоч хтось дізнається, у лісі почнеться хаос… Кожен робитиме, що захоче! Весь порядок зруйнується! Ой, матінко, лісова дріадо! Що ж це буде! Ми ж беззахисні без магії Берегині лісу! Ядвіга Деянівна точно препарує мене, якщо я потурбую її… Ой лишенько, гаргулячий хвіст…

Жихарка почала задихатися від хвилювання та обмахувати себе подолом фартука. Я побачила, що їй зле. Це змусило одразу взяти себе в руки. Вона ж зовсім як дитина! Перелякана, розгублена, а я її за вуха…

— Тихше, тихше, Лесюню, не нервуйся так. Дихай! Дихай! Давай разом. Вдих, ви-и-идих…

Знов знадобилися курси домедичної допомоги. А я ще й іти не хотіла тоді в універі. Думала, нащо воно.

Жихарка слухняно повторювала за мною, дихаючи все повільніше, та спинила нескінченне бурмотіння.
— Як же ж воно буде добре? Доки Ядвіга Деянівна у відпустці, вона недоступна. А це місяць. Може, два… Ми не переживемо їх. Ой, лишенько. 

— Місяць? Два? А що буде зі мною, доки вона не повернеться?

— Нічого. Ви прив'язані до лісу без можливості телепортуватися.

Тепер панікую вже я… Це просто щось неймовірне, це якийсь цілковитий сюр! 

— А інший варіант повернути її та мені вибратися звідси є?

— Хіба що ви помрете. А якщо потурбую Ядвігу Деянівну — то і я помру. Точно-точно! Вона так чекала цієї відпустки… Ох, святі елементалі…

Які ще елементалі? Навіть лайка в них тут дивна. Таке моя підсвідомість точно не могла придумати. Невже це все насправді і я не сплю? А може, я в комі? Може, в мене анафілактичний шок стався від кави, яку мені діточки "покращили"? Я нервово зглитнула. Помирати якось не дуже входить у мої плани. Тепер техніка "вдих-видих" потрібна і мені.

— Точно… Так! — лисичка заспокоїлася, прийшла до тями та раптово зраділа. А я не дуже. Хоч не вбити мене надумала? Я трохи напружилася та відсахнулася від лісового опудала. А вона продовжила натхненно, здійнявши лапки догори: 

– Так! Ми нікому не скажемо!

— Не скажемо… Вдих. Стоп! Що не скажемо?

— Що ви несправжня заступниця Ядвіги Деянівни!

Леся зраділо подивилася на мене з такою надією в очах, що було невимовно важко її зараз розчаровувати. Я ретельно намагалася підбирати слова.

— Лесюню… Це все дуже цікаво, але, розумієш, мені вже час йти… Так, я краще піду.

Я підвелася з підлоги та попрямувала до дверей. 

Куди я піду — поки що не зрозуміло, але те, що звідти час тікати – однозначно. Бо все це божевілля, схоже, заразне, бо я в нього починаю вірити.

— Куди ж ви підете? Ліс не відпустить вас, доки ви є Берегинею.

— Хм, і як же він мене утримає? Хах! Та ну тебе! Тьху!

Кидаюся до дверей, біжу протоптаною доріжкою. Кудись, та й прибіжу… Годі з мене цих жартів. Дістаю з кишені мобільник, сподіваючись знайти мережу. Попереду бачу якийсь будиночок. Ну слава богу! Люди! Підбігаю ближче, і ноги самі підкошуються. Наче блискавкою вдарило… Це ж той самий будиночок… З якого я втікала.

— Що за дідько!

Кидаюсь бігти в інший бік, у протилежний, зачіпляюся за кущі та віти дерев, не роздивляюся дороги, просто біжу. Зачіпляюся за гілку шиєю. Ауч! Пошкрябалася. Та нічого! Головне вибратися звідси. Ох, Богданчику, якщо ти поруч, благаю, допоможи мені, коханий… Невже я розумом поїхала від горя… Думала, що це вже не станеться зі мною через стільки часу… Схоже, сталося.