10. 5 січня 1771 року

У книзі за той день не було жодного нового зараженого двору в Старому місті й на Печерську. На Подолі ще були, але мало, і ніхто цього не святкував.

У ратуші мерзли чорнила.

Канцелярист грів каламар над свічкою, за що дістав прочухана від Чорного: одного разу вже так луснуло скло.

Микита переглядав старі записи й дійшов до вересня, до Лаврінового двору. Там і досі стояла порожня графа.

Він дивився на неї довго.

Чорний підійшов ззаду.

— Що там?

— Помилка.

— Виправ.

Микита взяв перо. Міг дописати приблизну дату й кілька слів: «Учень Федір, помер». Через чотири місяці книга виглядала б охайніше, але правдивішою від того не стала б.

Після Федька були мати, Лаврін, Марина — і, певно, інші, про кого він так і не дізнався.

Він відклав перо.

— Не сходиться.

Чорний нахилився до книги. — Що саме?

— Те, чого тут нема.

Чорний подивився на нього, вирішив, що молодший дуріє від утоми, й пішов.

Микита перегорнув сторінку. Ближче до обіду прийшла Палажка зі старими батьковими чобітьми.

— Це що?

— Твої.

— Вони батькові.

— Тепер твої.

Микита взяв чоботи. Шов був рівний, підошва товста; батько шив їх перед самою смертю, але носити вже не встиг.

— Нащо мені?

Палажка знизала плечима.

— Твої продерлися.

Микита подивився вниз і лише тепер побачив дірку на лівому носку.

— Я не помітив.

— Бо ти нижче столу рідко дивишся, — сказала Палажка.

Він усміхнувся.

— Сядь.

— Не маю коли.

— Чай?

— Нема в тебе доброго чаю.

— Це правда.

Уже в дверях вона озирнулася.

— Остапа навесні треба в учні прилаштувати.

— До кого хочеш?

— Ще не знаю. З братчиками сама не домовлюся.

— Я поговорю.

— От і поговори. Тільки не обіцяй за всіх.

— Не буду.

Увечері Микита взув батькові чоботи. Вони були трохи завеликі, тож він набив у носки клоччя — так батько робив для замовників, яким шкода було відмовлятися від доброї пари через дрібницю.

Невдовзі Микита вийшов на площу.

Коло застави солдат перевіряв білет у чоловіка з кошиком; під ногами скрипів морозний сніг.

Чоловік нервував, пояснював щось про хвору жінку й муку.

Микита підійшов.

Білет був справний.

— Пускай, — сказав він.

Солдат подивився.

— А ти хто?

Микита вже хотів назвати себе писарем магістрату, але лише показав на печатку.

— Папір справний.

Солдат ще раз глянув на печатку.

Відступив.

Чоловік із кошиком швидко пройшов і не подякував. Микита був цьому радий: йому набридли подяки за дозвіл купити хліба.

Він пішов далі. На Подолі пахло димом, мерзлою рибою й кіньми; з однієї хати долинала сварка, десь дитина вчила різдвяну пісню й раз у раз збивалася, а собака тягнув зі сміття старий личак.

Поділ був обідраний, проріджений, сердитий, але живий. Микита йшов площею в завеликих батькових чоботах і чув, як люди знову сваряться через звичайні речі.