9. Різдво

На Різдво вдарив справжній холод. Дніпро став, а над Подолом у білому небі піднімалися рівні стовпи диму.

Палажка вперше покликала Микиту до хати — треба було полагодити засув.

— Я не тесля, — сказав він.

— Я знаю.

— То чого мене?

— Бо Остап ще малий.

Він порався із засувом довго й погано, поки Палажка не забрала в нього інструмент і не зробила сама.

Микита сів на лаву.

Соломійка сиділа на лаві й їла маківник.

— Дядьку, а тато на небі чоботи шиє?

Палажка завмерла.

Микита відповів:

— Не знаю.

— А там босі ходять?

— Соломіє, їж, — сказала мати.

Дівчинка подумала.

— Як там босі, то татові роботи багато.

Палажка на мить заплющила очі, потім посунула дочці тарілку ближче. — Їж, поки не засохло.

На другий день Микита пішов до служби й уперше за багато місяців не взяв із собою книгу.

У церкві було мало людей; кожен ставав так, щоб не тіснитися з сусідом.

У проповіді священник того дня не згадував мору. Говорив про немовля, і Микита мимоволі згадав дитину на руках у Балабухи.

Після служби він знайшов священника.

— Отче.

— Що?

— Пам’ятаєте ту дитину, яку восени принесли з двору за Кирилівським?

Священник подумав.

— Дівчинку? Пам’ятаю.

— Жива?

— Тиждень тому була жива. Далі не скажу.

На площі він зустрів Левицького. Старий ішов дуже повільно, спираючись на палицю.

— Дочка знайшлася, — сказав він замість привітання. — Жива. Двох малих поховала.

Микита нічого не сказав. Левицький постояв біля замерзлого фонтана, потім спитав:

— По книгах можна зрозуміти, скільки людей лишилося?

— Тепер — ні.

— Навесні?

— Може, перелічимо.

Левицький кивнув. — Може.