8. Грудень

Після Лаврінової смерті Палажка не хотіла бачити Микиту. З карантину вона повернулася з двома дітьми; середньої, Марини, не було, й він не питав про неї.

Палажка ввійшла в свій двір, побачила порожню майстерню й сіла на порозі. Соломійка стала поруч, а Остап підійшов до верстака й торкнувся батькового ножа.

— Не бери, — сказала мати.

Він поклав.

Микита стояв коло хвіртки.

Палажка побачила.

— Чого прийшов?

— Допомогти.

— Чим?

Микита не знав, чим саме може допомогти. Грошей у нього було небагато, дах він латав гірше за будь-якого сусіда, чоботи шив ще гірше, а мертвих не повертав.

— Дров принесу.

Палажка відвернулася. — Принеси.

Микита вже рушив, коли вона покликала його назад. У майстерні, біля стіни, лежала стара кожушина, на якій хворів Федько.

— І це винеси, — сказала Палажка. — Куди треба. Я сама не понесу.

Микита взяв кожушину обережно, хоч вона давно висохла й нічим особливим не пахла. Палажка стояла в дверях і дивилася не на нього, а на верстак.

— Марина там питала, чи вдома її лялька, — сказала вона раптом. — Я сказала, що вдома. От і все.

Микита не знайшов, що відповісти. Він виніс кожушину на двір. До вечора віддав її людям, які збирали речі на очищення, і не став перевіряти, куди саме її понесли.

Мор слабшав не відразу. Просто одного дня в книзі стало менше нових дворів, потім іще менше; після цього знову багато, а тоді три дні майже нічого.

Ніхто не квапився казати, що кінець близько — відучилися.

На кілька тижнів Микиту приставили до обліку очищених обійсть, і там відкрився інший бік мору: після померлих залишалися кожухи, скрині, сукно, постіль, чоботи, посуд, ікони в ризах, шкіра, свити, жіночі запаски.

Одне палили, інше окурювали, ще щось господарі встигали сховати. Частину пожитків до того віднесли в церкви, а тепер команда Шипова вимагала все видавати.

Біля однієї церкви Микита застав сварку.

Священник стояв на ґанку.

Перед ним — військовий офіцер.

— Це церковне.

— Було обивательське.

— Люди віддали на помин душі.

— Коли?

— До мору.

— Докажіть.

Священник почервонів.

— Я перед вами не злодій.

Офіцер відповів спокійно:

— Я того й не казав. Двері одчиніть.

Микита стояв збоку зі списком.

Серед винесених речей було шість сувоїв шкіри. На одному Микита побачив цехову позначку — три букви: Л. Р.

У нього потемніло в очах. Лаврін таки виніс товар до церкви — саме те, про що питав Микиту.

Микита торкнувся шкіри. Вона була суха, добра; з такого сувою вийшло б кілька пар міцних чобіт.

— Відійдіть, — сказав солдат.

— Це братове.

— Помер?

— Так.

— Тоді відійдіть.

Микита не відійшов.

Офіцер почув.

— Ваш брат?

— Так.

— Речі були в зараженому дворі?

Микита мовчав.

— Пане писарю.

— Були.

Офіцер кивнув.

— На вогонь.

Микита дивився, як горить шкіра.

Вона скручувалася від жару поволі, чорніла по краях, смерділа так, що солдати відходили.

З цеху прийшли люди.

Хтось упізнав товар.

Почався крик.

— То ж наше!

— На які гроші ми весною станемо?

— Палите здорове!

— Злодії!

Один старий майстер побачив Микиту.

— Руденку! Скажи їм!

Він стояв із книгою.

— Скажи, чий товар!

Микита сказав:

— Цеховий.

— То чого мовчиш?

Офіцер подивився на нього.

Микита міг сказати, що шкіра лежала не в хаті, а в окремій коморі, що її можна вивітрити чи обробити, що без неї кілька майстрів зустрінуть весну без роботи. Але ніхто не міг сказати напевно, чи разом із нею не пережив зиму мор.

— Були в зараженому дворі, — повторив він.

Старий майстер плюнув йому під ноги.

Микита витер чобіт об мерзлу землю й відійшов від вогню.