7. 7 листопада

Мороз ударив рано. За одну ніч вода в діжках узялася льодом, на дахах забіліло, а вранці по місту пішла чутка, що тепер мор пропаде.

До обіду Микита почув це разів двадцять: «Мороз його візьме», «Бог почув», «До Михайла все мине». Люди на площі навіть заговорили голосніше.

Микита теж хотів у це повірити, але після останніх тижнів уже не вмів.

Матір поховали без нього.

Лаврін не дозволив братові підійти до двору.

Коли команда забрала Палажку й дітей до карантину, сам Лаврін залишився під наглядом: у нього почалася гарячка.

— Іди, — сказав він Микиті з вікна.

— Я принесу…

— Нічого не неси.

— Лавріне.

— Ти ж добився, щоб нас годували з казенного. От хай і годують.

— Я не міг інакше.

Лаврін засміявся й відразу закашлявся.

— Це ти собі пиши.

Микита пішов.

Через два дні Лавріна забрали в лазарет.

Ще через день стало ясно, що мороз нічого не припинив: люди й далі хворіли в теплих хатах.

Увечері Микита сидів у ратуші з Левицьким.

Старий райця грів ноги біля жаровні.

— Родина? — спитав він.

— У карантині.

— Брат?

— У лазареті.

Левицький кивнув.

— Моя дочка за Дніпром, — сказав Левицький. Микита вперше почув, що в нього є дочка.

— Давно?

— Перед заставами поїхала до свекрів. Тепер не знаю, чи жива.

Старий простягнув руки до жару й довго мовчав.

— Від неї третій тиждень нема вістки.

Через деякий час Левицький сказав:

— Покажи книги.

Микита приніс списки.

Вони переглядали їх до ночі.

У деяких дворах кількість душ не сходилася.

Десь люди зникали.

Десь мертві з’являлися без попереднього запису про хворобу.

— Оцей, — сказав Левицький.

Двір шевського братчика Кіндрата Сулими.

Записано восьмеро.

У наступному списку — шестеро.

Померлих нема.

— Пішли?

— Може.

— Куди?

Микита мовчав.

Сулима був хрещеним Лаврінового старшого сина.

— Знаєш його?

— Знаю.

— Завтра підеш.

Микита підняв очі.

— Я?

— Ти.

— Чого я?

— Тебе Сулима впустить. Мене або солдатів — може й не впустити.

— А якщо там нічого нема?

— То й повернешся. Тільки подивись сам.

Вранці Микита пішов із двома людьми команди.

Сулима відчинив сам.

— Пан писар.

— Кіндрате Онуфрійовичу.

— Заходьте.

— Не треба.

Микита показав список.

— Двох душ нема.

Сулима повів плечем.

— Пішли.

— Куди?

— До родичів.

— Коли?

— Не пам’ятаю.

— За заставами?

Сулима мовчав.

Солдат ступив уперед.

— Говори.

Швець дивився тільки на Микиту.

— Ти ж наш, Микито.

Микита згадав ту колодку в Лавріновій майстерні й Кіндратів сміх над кухлем води.

— Де вони?

Сулима опустив голову.

Двоє лежали в погребі.

Жінка й хлопчик.

Обидва мертві.

Жінка — вже кілька днів.

Хлопчик, певно, з учора.

Над ними стояв горщик із оцтом, різкий запах якого бив у ніс.

Сулима сидів у дворі, поки команда працювала.

— Не віддавав, — сказав він Микиті.

— Кого?

— Хлопця. Думав, одійде.

— Чого в погребі?

— Там прохолодно.

Потім додав:

— І не чути.

Микита не питав, чого саме.

Коли вони виходили, Сулима сказав:

— Лаврін би так не зробив.

Микита зупинився, але не повернувся.

Увечері прийшла звістка, що Лаврін помер. Першою Микитиною думкою було: тепер він ніколи не дізнається, чи брат справді зробив би інакше. Лише потім прийшло все інше.