6. Кирилівське

У другій половині жовтня Микиту послали з паперами до Кирилівського монастиря.

Від Подолу дорога тяглася повз сади й пустіші місця. Після тісних подільських дворів там було так багато неба, що воно здавалося недоречним.

У монастирі сперечалися: архімандрит не хотів приймати хворих, бо келій мало, братія сама може загинути, а ніхто до пуття не пояснив, хто годуватиме привезених і де брати людей до них.

Чиновник із консисторії говорив тихо, через те його слухали уважніше.

— Є веління. Приміщення треба віддати.

— А братію куди? — спитав архімандрит. — Ви нам теж веління дасте, де не померти?

Микита стояв біля дверей із паперами й дивився на молодого ченця з відром. Вода хлюпала йому на ноги, а ті, хто сперечався про спасіння міста, жодного разу на нього не глянули.

Папери прийняли.

На зворотному шляху Микита побачив підводу з тілами. Ноги одного чоловіка звисали за край, і візник час від часу поправляв їх палицею.

Коло воза йшов Григорій Балабуха, якого Микита знав із магістратських справ.

— Куди? — спитав Микита.

Балабуха впізнав його.

— Ховати.

— Далеко?

— Де скажуть.

— Багато сьогодні?

Балабуха подивився на підводу.

— Це третя.

Микита більше не питав.

Він уже рушив, коли почув дитячий плач із хати при дорозі. Балабуха теж почув.

Вони зайшли.

Жінка лежала на долівці коло печі, мертва; біля грудей у неї ворушилося немовля.

Балабуха зняв шапку.

— Оце ще.

Микита стояв на порозі.

— Не стій. Подай ряднину.

— Я?

— А хто? Святий Миколай?

Микита знайшов ряднину.

Балабуха обережно відгорнув жіночу сорочку, підняв дитину.

Мала кричала.

— Жива, — сказав Балабуха, ніби сам цьому дивувався.

Микита дивився на маленьку червону голову.

— Куди її?

— Десь візьмуть.

— Хто?

— Люди.

Балабуха загорнув немовля.

— Папір маєш?

— Маю.

— Напиши двір.

— Для чого?

— Щоб потім не казали, що дитину вкрав.

Микита дістав олівець і записав двір.

Ім’я матері дізналися від сусідки через тин.

Імені дитини не знала навіть вона.

— Нехрещена, певно, — сказала сусідка.

Балабуха подивився на немовля.

— То нехай швидше попа шукають.

На Поділ Микита повернувся ввечері. Палажка чекала його в ратуші на лаві, і по її обличчю він одразу зрозумів, що сталося.

— Хто?

— Мати. Зранку була добре, а по обіді злягла.

— Нарив?

Палажка заплакала тихо. Микита сів коло неї.

— Лаврін де?

— При ній.

— Діти?

— В сусідів.

— Палажко.

Вона схопила його за рукав.

— Не треба.

Він дивився на її пальці.

— Я мушу сказати.

— Вона стара, Микито.

— Їй шістдесят два.

— А тобі мало?

— Я бачив той нарив.

— Ти не доктор.

— Ні. Але цього разу мовчати не буду.

Канцелярист у сусідній кімнаті підняв голову.

Микита повів Палажку надвір.

На площі горів дьоготь.

У диму її обличчя здавалося темним.

— Я раз уже змовчав.

— То помовчи ще день. Хоч день.

Микита похитав головою.

— Через той твій папір матір віддаси?

Він довго мовчав, бо відповіді, яка б не звучала гидко, не мав.

Палажка відпустила рукав.

— Лаврін тебе прокляне.

— Може.

— І я.

Микита кивнув.

Повернувшись до столу, він сам написав адресу.