5. Жовтень

До жовтня місто навчилося мовчати про хворих — спершу зі страху, а далі з розрахунку.

Хворий у дворі означав варту й зупинений торг. Далі могли прийти люди від комісії, винести речі, здорових відправити на острів, недужих — у лазарет.

Тому гарячку називали застудою, нарив — чиряком, а смерть уночі — Божою волею, про яку сусідам знати не обов’язково.

А мертвих почали ховати там, де раніше садили цибулю, квасолю й вишні.

Микита бачив один такий двір.

Собака розрив свіжу землю.

Жінка кинулася на нього з лопатою, коли люди команди почали копати.

Її тримали двоє.

В землі лежали чоловік і дві дитини.

Жінка, яку тримали за руки, кричала тільки одне:

— Не ламайте смородини!

Микита після того довго пам’ятав смородину.

Ратуша спорожніла. Частина урядників жила поза Подолом, і справи тягнули ті, хто лишився: канцеляристи, кілька райців, городничий, шафарські люди.

Микита спав мало й часом просто клав голову на руки в другій кімнаті.

Одного разу прокинувся від запаху шкіри.

Лаврін стояв над ним.

— Чого тобі?

— Треба поговорити.

Вони вийшли в сіни.

— У цеховім домі товар.

— Я знаю.

— Кажуть, будуть чистити.

— Будуть.

— Там шкіри на такі гроші, що половина братчиків без них зиму не перебуде.

— Якщо з заражених дворів…

— Не всі.

— Хто знає?

— Ми знаємо.

Микита потер очі.

— Чого ти від мене хочеш?

— Дати людям винести чисте.

— Куди?

Лаврін не відповів.

Микита зрозумів.

— До церкви?

— А хоч би й до церкви.

— Не смій.

— Чому?

— Бо тоді заражене занесете туди.

— Я сказав — чисте.

— Ти й про Федька казав, що він змок.

Лаврін відсахнувся, ніби брат ударив його.

Микита теж завмер.

Довго вони стояли мовчки.

Потім Лаврін сказав:

— Ти його не ховав.

— Ні.

— То не говори.

Він пішов.

Через два дні в місті заговорили про майора Шипова, якого прислали наводити лад із карантинами.

Невдовзі дороги почали стерегти суворіше, речі оглядати, човни замикати. Заражене майно наказували знищувати; те, що городяни поховали, перенесли до монастирів чи сховали у знайомих, тепер шукали.

На ринку запалили вогні з дров і дьогтю. Першого вечора діти збіглися дивитися, за кілька днів ніхто вже не зупинявся.

Дим лежав низько, ліз під одяг і сідав на волосся. Невдовзі ним пахли всі — бідний, багатий, здоровий, хворий.

Одного ранку Микита побачив на площі Палажку.

Вона стояла осторонь із кошиком.

— Ти як вийшла?

Вона показала білет.

Микита взяв.

Білет був справжній, написаний Микитиною рукою три тижні тому на Лаврінове ім’я.

— Цей не тобі.

— У дворі всі здорові.

— Він на Лаврінове ім’я.

— А Лаврін удома з матір’ю. Я по муку.

Микита озирнувся.

Біля застави солдат сперечався з чоловіком, який віз мішок.

— Повертайся.

— Микито.

— Повертайся, кажу.

Палажка дивилася мовчки.

Потім простягнула руку.

— Дай білет.

— Я його заберу.

— Це Лаврінів.

— Він прострочений.

— То напиши новий.

— Не можу.

— Чого?

Він не відповів.

Палажка раптом збагнула.

— Через Федька?

— Палажко…

— Три тижні минуло.

— Я знаю.

— Ніхто не занедужав.

— Я знаю.

— То чого ж?

Микита стишив голос. — Бо в книзі ваш двір досі чистий. Я вже раз його таким лишив.

Палажка зблідла. — Що ти зробив?

Микита зрозумів, що сказав зайве.

— То це ти нас не вписав?

— Тоді — ні.

— Лаврін знає?

— Не знає.

Палажка притисла кошик до живота й озирнулася на заставу.

— Не кажи йому.

Вона пішла назад без муки.