Розділ 8. Частина 1

— …Розумієш, там такий фонтан сірководню бахнув, що цей бідолаха досі тхне як тухле яйце! — Мурат Арто з гуркотом опустив у чан із мильною водою черговий величезний бак і кумедно зморщився.

Я від душі розреготалася. Мурат став моїм порятунком на цій кухонній передовій, яку адміністрація атконнора принципово зберегла для перевиховання таких бунтарів, як ми. В атконнорі явно мали слабкість до ручної праці у виховних цілях, хоча склади ломилися від клінінгових автосистем.

Поки я старанно орудувала жорсткою щіткою, в думках промайнули останні два тижні виправних робіт. Вони пролетіли як один нескінченний день за суворим статутним графіком: ранковий мовчазний силует каоти Фії з тацею, водні процедури разом із моєю королевою, а потім — фізрозминка під неусипним наглядом Нарана. Куратор у ці дні контролював мене, наче наглядач. Утім, я чудово розуміла: він просто оберігав мене від нових халеп, спритно перебудувавши розклад так, щоб я взагалі не перетиналася в коридорах із Саргоною Ти та Перноною Груг.

Нариватися на нові штрафні бали та миття курсантських туалетів у мої плани не входило. Тож війна з клікою Саргони поступово перетекла в холодну фазу. Високородні порцелянові ляльки цілилися в мене презирством, а я — глухим ігнором. Забава вносила свій вклад: варто було «зіркам» курсу замаячити на горизонті разом зі своїми нірами, як моя королева вищиряла зуби й видавала утробне ричання, схоже на бурчання розсердженого моржа.

Ця парочка явно зачаїлася, вичікуючи момент для нового підступу. Але роздумувати про змови аристократок на лекціях мені було ніколи, а одразу після вечері я справно бігла сюди, до мильної піни та Мурата.

— Гей, Лан, ти чого зависла? — Мурат безцеремонно штовхнув мене ліктем. — Ти цей контейнер зараз до дірок протреш. Подивися, бік уже блищить як панцир дзеркального хруща перед побаченням!

Хлопець хмикнув, а потім, мрійливо дивлячись угору, протягнув:

— До речі, у нас сьогодні фінальний вечір. Два тижні добігли кінця, завтра ми офіційно вільні люди!

— Так, вільні… — надто приречено відгукнулася я.

— Ти чого це? Невже сумуєш через те, що більше не будеш пінитися тут до півночі? — підморгнув Мурат.

Я не відповіла. Тому що мені дійсно стало сумно.

Причина була простою. Майже щовечора, варто було затихнути харчоблоку, до мене пробиралися брат із Магоном. Після пар вони притягували контрабандні солодощі, і ми годинами сиділи біля величезного вікна, дивлячись на бездонне зоряне небо Іра. Панібратські посиденьки, дурнуваті анекдоти, байки з дитинства...

Два тижні каторги несподівано перетворилися на наймирніший і найщасливіший відрізок мого тутешнього життя. Замість вічного стресу та надзвичайних ситуацій у мене нарешті з'явилися зрозумілий ритм і спокій. Самої праці я не боялася. А ось від постійного стресу та пресингу вже добряче втомилася. Ідея збиратися тут тайком навіть після відпрацювання здавалася вельми заманливою.

— Ну ось, знову в тебе цей вираз обличчя, — беззлобно підколов мене новий друг.

— Який іще вираз?

— Ну такий, коли ти вмикаєш режим глобального аналізу. Прямо біжучим рядком читається: «Ось воно, моє гірке життя… і чому мені вічно так не щастить?». Ну і все в такому дусі.

Я окинула жартівника оцінюючим поглядом:

— Не вигадуй, ніяке воно не гірке. У мене взагалі все чудово. Он, спогади про ляпас Саргоні мене другий тиждень гріють. А з тебе що взяти, крім аналізів?

Я театрально зітхнула й з подвоєною силою заповзялася полоскати посуд.

Мию, а в думках знову Лія. Вона немов крізь землю провалилася, не залишаючи мені жодного шансу розпитати її про те, що ж насправді сталося того злощасного дня біля чаші басейну. Чому вона так відчайдушно уникає мене й зовсім притихла? Причому Саргона та Пернона тепер взагалі її не помічали, немов Лія перетворилася на порожнє місце. Але я ж кілька разів бачила, які перелякані погляди вона кидала в бік їхньої компанії.

За минулі два тижні золоті дівчата Іра остаточно утвердилися в статусі головних зірок навчального закладу. Навколо них тепер крутилася добра половина курсу: хлопці так і в'юнилися поруч, засипали подарунками та компліментами, від чого мене відверто нудило. Я то й діло помічала, якими довгими, захопленими поглядами їх проводжають у коридорах навіть деякі викладачі. Втім, до їхніх головних чеснот я особисто зараховувала виключно еталонне лицемірство та фальшиві посмішки. Невже всі навколо настільки сліпі? Чи в мене просто розвинулася параноя і я бачу ворогів у кожному кутку атконнора?

Тут прямо мені в плече прилетів важкий пінний коржик. Мурат, схоже, вирішив за будь-яку ціну висмикнути мене із задуми.

— Жити набридло? — сердито фиркнула я, витираючи мильні бризки з рукава.

— Та ні, просто за твоїм похмурим обличчям уже пора писати похоронний марш. Думав, це допоможе збадьоритися, — єхидно усміхнувся хлопець, завбачливо виставивши перед собою порожній контейнер в очікуванні у відповідь порції піни.

Але я лише приснула й відступила. Влаштовувати на радість черговому офіцеру пінну битву, як кілька днів тому, я не збиралася. З мене вистачить нічних чергувань зі шваброю, підлогу та стіни я до світанку більше мити не наймалася.

Мурат зрозумів, що фокус не вдався, і мовчки повернувся до баків. Я ж під заколисуючий плескіт води знову пішла в себе.

Тепер у голову полізла інша тривожна загадка. Ятгора Лахрета Ноа екстрено викликали на кордон. Але чому глава Безпеки досі не повертається в атконнор? Минув уже цілий тиждень відтоді, як він полетів на своєму Ліриті. Біологію у нашої групи тепер вів прискіпливий тип із поганою звичкою човгати лівою ногою під час лекцій.

Моя спроба промацати Магона провалилася. Наш головний і найобізнаніший пліткар раптово спохмурнів. Вухатий приятель видав туманну відмовку про аномальні стрибки напруги в захисному полі Іриданії, і більше я з нього ані слова не витягла.

Тоді-то я й зрозуміла: Магон зовсім не такий простий, як намагається здаватися. За образом вічного веселуна ховалися гострий розум і гарне чуття на людей. Він помічав куди більше, ніж зазвичай показував. Якщо навіть він волів проковтнути язика, значить, на кордоні у Лахрета сталося щось по-справжньому велике.