Розділ 7. Частина 3

Викладач Мохан, наш професор з етики та вершник нура Хона, півтори години поспіль захоплено читав правила ведення переговорів. Розпинався чоловік до хрипоти, але я знову сумлінно витала в хмарах, обмірковуючи все, що сталося в кабінеті глави Безпеки. Стратегічного плану не народилося, але внутрішній шторм улігся. А головне — мені стало геть фіолетово на існування Саргони.

До фіналу лекції я досягла благословенного стану, коли на все стає начхати й починає здаватися, ніби ситуація під контролем. Хвилин двадцять я ліниво перебирала варіанти меню. І тут прийшло чітке рішення: я більше не хочу повертатися в кімнату й обідати там наодинці. Курс на соціалізацію! Першим кроком із кастової ізоляції стане загальна їдальня. Я так і написала каоті Фії в короткому повідомленні, щоб вона не турбувалася щодо доставки мого обіду.

Коли під стелею пролунав сигнал про закінчення заняття, я спокійно піднялася й попрямувала до виходу. Біля виходу мене, звісно ж, наздогнав Март. Він по-братерськи обняв мене й тихо запитав:

— Що, сестричко? Ідеш обідати до себе?

Його явно розпирало від запитань про те, що сталося з того моменту, як нас розділили стулки ліфта. Але я припинила розпитування, твердо оголосивши, що йду в загальну їдальню атконнора.

— Серйозно? — щиро здивувався він, навіть притормозивши. — Не боїшся ось так відкрито йти наперекір жорстким інструкціям куратора?

— По-перше, ніяких жорстких інструкцій не було. Тільки прохання. По-друге, чому я маю боятися куратора? Нехай краще він мене боїться, — похмуро пробурчала я.

Замість того щоб разом з усіма йти до центрального підйомника, я вирішила спуститися сходами. Поверх усього третій, тож розім'ятися перед щільним обідом буде корисно, а то я остаточно засиділася на лекціях. Забава схвально крякнула й плавно прилаштувалася з іншого боку від Марта. Нук брата ліниво плівся ззаду, видаючи такі заразливі позіхи, що я мимоволі злякалася, як би цей карапуз випадково не засмоктав власного наїзника.

— Вирішила пішки? — хмикнув Март, явно не збираючись відставати ані на крок.

— Корисно для здоров'я, — буркнула я й додала ходу.

— Так розповідай давай, що там взагалі сталося? — остаточно причепився до мене Март. Стало ясно, що короткою відповіддю від цього впертюха не відкрутитися.

На моє щастя, в цей момент нас наздогнав Магон, який оперативно прилаштувався по лівому флангу від брата. Його Сін слухняно тупав ліворуч від Нука й теж заповзявся самовіддано позіхати. На цю плюшеву ясельну групу без посмішки дивитися не виходило.

Так, за бурхливим переказом того, як саме я шукала пригод в особистому кабінеті Ятгора, ми непомітно дійшли до останнього сходового прольоту. Магон якраз видав черговий жарт, розмахуючи руками, і я розсміялася.

Сходинка, ще одна, фініш… Я машинально обернулася в бік просторого холу першого поверху, залитого світлом і повного людей, і біля самої основи сходів несподівано зіткнулася поглядом із нашим куратором. Наран Ніасу стояв у компанії викладача з програмування Шанта Рігоса та Хона Цірота, професора соціології.

Усередині болісно смикнулося, ніби ранкова лють нікуди не ділася. Тієї ж миті паніка продиктувала єдине бажання — уникнути зустрічі віч-на-віч. Думки відреагували блискавично, але тіло скоординувалося абсолютно некваліфіковано.

У той час як права нога слухняно продовжувала крокувати вниз, ліва раптово вирішила, що пора підніматися назад. У підсумку через цей міжвідомчий конфлікт кінцівок я епічно втратила баланс. Спотикнувшись, я змахнула руками, наче підбитий птах, і спробувала видати переляканий дівочий вереск. Замість цього вийшло голосне, ганебне рохкання. Довелося покірно віддатися на волю інерції та гравітації. У найостаннішу мить я лише встигла помітити, як перелякано схаменулися Март із Магоном, як стрімко вони потягнулися до мене і як нам не вистачило якогось нещасного сантиметра для порятунку. Пролунав панічний писк Забави. Секунда — і розпочався жорсткий, шумний атракціон із підрахунком сходинок та оглушливим фінальним гуркотом на фініші.

Приземлення виявилося напрочуд м'яким. Хтось устиг перехопити мене й прийняти удар на себе. Заплющивши очі, я завмерла: розплющувати їх не було потреби, нюх спрацював швидше. Густий, солодкий аромат ванілі однозначно ідентифікував куратора. Сильні руки надійно утримували мене, але болісний стогін, що пролунав зовсім поруч, змусив миттєво прийти до тями.

Я судорожно рвонула вбік, намагаючись відповзти, але в процесі примудрилася ще раз наступити на бідолаху, видавивши з нього чергову порцію страждань. Абияк згрупувавшись навкарачки, я відчула, що мене нарешті перехопили під пахви й повернули у вертикальне положення.

Залишалося невідкладно оцінити ситуацію.

На підлозі лежали троє. Ліворуч опинився пан Шант серед розлетілих карт даних. Праворуч — пан Хон, якому в цьому гармидері дістався болісний удар інфо-пластиною. Сама ж я, як з'ясувалося секундою раніше, догодила прямісінько в куратора.

Невдовзі всі троє піднялися. Пан Шант, скривившись, заповзявся терти праву половину п'ятої точки. Пан Хон схопився за око. Бідолаха. Тепер тижні два світитиме фінгалом. Наран, здається, витюпався легше за інших і вигляду не подавав. Я винувато відвернулася. Навколо миттєво зібрався натовп роззяв.

Спробувавши відвернутися, я наткнулася на насмішкувату гримасу Саргони, яка ніби говорила: «А хіба можна чекати від неї чогось іншого?» Вона якраз прямувала до їдальні, коли я влаштувала свій грандіозний спуск. Навіщо я затримала на ній увагу довше, ніж належало — невідомо, але від думки, що й вона споглядала цю купу малу, легше не стало.

— Іато Лано! — пролунав суворий, підкреслено статутний тенор куратора. Наран уже встиг повністю вирівнятися. — Доводжу до вашого відома, що спускатися сходами методом штурмового десантування внутрішній регламент атконнора суворо забороняє.

Мене обдало жаром, вуха буквально запалали.

— Пробачте, будь ласка, — пролепетала я, відчайдушно мріючи перетворитися на невидимку.