Розділ 7. Частина 1.

Я йшла на дерев’яних ногах. У голові макітрилося, а пульс так узяв гору, що неврастеники зі сколіозом від досвіду просто сховалися б у куток від заздрощів. Але крізь увесь цей внутрішній хаос неоновим банером продовжував горіти той самий гірський захід сонця з думок Лахрета. Рука на автоматі притиснулася до боку — туди, де ще мить тому відчувався його гарячий дотик.

У такому розпатланому стані мене, мабуть, і бачили поодинокі курсанти, які затрималися в ангарі після практики. Март явно помітив мій стан і одразу спохмурнів. Чи помітив брат ту двозначну затримку біля трапа флайєра між мною та паном Ноа? Та ну, байдуже. Хіба я здатна зараз розбирати чужі домисли, коли власні звивини плавляться від перевантаження?

Я вперто тримала курс на ліфт, чітко розрізняючи за спиною швидкий стукіт знайомих кроків.

— Лано, що з тобою? Усе нормально? — наздогнавши мене, стурбовано засипав запитаннями Март. — Як ти відлітала з паном Ноа? Він що, сильно тебе пресував?

Я завмерла біля дверей ліфта і лише тоді подивилася на занепокоєного брата. Видати виразну версію подій сил не знайшлося — красномовство заблокувалося намертво. Я тільки поглянула на нього так, щоб без слів стало зрозуміло: «Потім». Брата така відповідь не влаштувала, і він спохмурнів іще більше.

Металева кабіна доставила нас не на житловий ярус, а прямісінько в центральний хол. Повертатися до своєї кімнати до Забави я зараз побоювалася: із таким ураганом емоцій усередині я точно розбуджу маленьку королеву завчасно. Потрібно було терміново перезавантажити нервову систему.

Сфокусувавшись на виході, я рішуче закрокувала до автоматичних дверей, що вели назовні. І варто було першому потоку прохолодного вечірнього повітря освіжити моє обличчя, як у легені нарешті повернувся кисень.

І тільки в цю мить я раптом зрозуміла: від того самого дня, як я вперше переступила поріг атконнора, мені ще жодного разу не доводилося виходити на відкрите повітря. Гладкою сірою плиткою прилеглої площі неквапливо прогулювалися поодинокі студенти. Хтось прямував у бік міста, хтось повертався, а дехто групами сидів на лавках, залипаючи в інфо-пластини. Високо у проникливо-синьому небі ліниво ширяли величезні силуети ніяситей, що розминали крила. Легкий вечірній вітер мірно шелестів листям, доносячи з околиці приємні, смолисті аромати дикого лісу.

Я зробила глибокий, жадібний вдих, на мить геть забувши про Марта, який ув'язався за мною. Брат мовчки крокував поруч. З його обличчя було видно: запитань накопичилося більш ніж достатньо, але внутрішній стоп-кран усе ж спрацював — розпитування припинилися. Зараз це в будь-якому разі було марно — думки все ще перетравлювали західні гори Лахрета.

Спустившись широкими сходами ганку, я звернула на тінисту алею. Над нею живою зеленою аркою нависли важкі гілки вікових дерев. Пройшовши її до самого кінця, до прохолодного берега озера, я опустилася на вільну дерев'яну лаву. Март із мученицьким зітханням рухнув по сусідству.

Я просто завмерла, дивлячись на підсвічені золотом заходу сонця брижі. Від води тягнуло прохолодою, прибережною травою та легкою вогкістю.

Хвилин п'ять ми вдавали із себе безмовні статуї. Март почав нервово постукувати важким черевиком по гравію, але йти явно не збирався. Ясно без слів: цей упертий конвоїр не зрушить із місця, поки не витрясе з мене повний звіт про польотну практику. І як би я не вередувала й не сварила його за хлоп'ячі витівки, в одному була впевнена абсолютно: Март залишиться поруч, навіть якщо весь світ Іриданії перевернеться догори дриґом.

З шумом видохнувши залишки напруги, я нарешті перервала затяжне мовчання:

— Марте… мені здається, пан Лахрет щойно зізнався, що я йому подобаюся.

— Оп-па! — брат картинно зобразив шок, але переграв. Сенсації явно не сталося.

— Схоже, ти й сам здогадувався? — припустила я.

— Здогадувався. Професор, якщо чесно, не сильно-то це й приховував. Це ти у нас уперто ігнорувала реальність, а так… — Март зірвав біля лавки травинку. — Ти краще скажи: як саме він це зробив? Ну, зізнався?

— Чому ти про це запитуєш? Хіба має значення, які саме слова він підібрав?

— Має, і ще й яке.

— Ну… він вдихнув мій аромат. Дуже виразно так вдихнув, — я старанно урізала хронометраж нашої сцени біля флайєра, викресливши обійми. — А потім показав мені образи, які проносяться в його голові, коли він відчуває цей запах.

Март схвально присвиснув би, якби не був надто зайнятий зображенням німого «круто».

— Ну і що має означати цей твій вираз обличчя?

— А те й означає, сестричко. Раз Ятгор транслював тобі синестезію образів, значить, ти йому дійсно подобаєшся. Таке не зіграєш.

— Чого транслював? Повільніше, я запишу…

— Синестезію. Простими словами — певний запах викликає у свідомості візуальні образи. Щось наче спайка між нюхом, пам'яттю та фантазією.

Я видала порцію чистісінького скепсису:

— Любиш ти напустити наукового жаху. Сказав би простіше. Синестезія якась… Пф-ф. Виходить, у вершників кастинг на кохання проходять виключно за запахом? Пощастило з ароматом — забирай наречену, не пощастило — вільні? — я розраховувала, що знущаюся. За обличчям Марта зрозуміла: здається, випадково озвучила чисту правду Іриданії.

— А ти що, тільки зараз, на четвертому тижні навчання, про це здогадалася? — хмикнув Март, крутячи перед носом зірвану травинку.

— То це… це правда?!

— А ти сама не помітила, наскільки гостріше стала реагувати на запахи? Ніяситі поступово змінюють наше сприйняття. Чим довше ми з ними пов'язані, тим сильніше починаємо бачити й відчувати світ їхнім способом. Пам'ятаєш, ти розповідала, як у бібліотеці дивилася через Забаву?

— Пам'ятаю, — від слова «змінюють» усередині неприємно похололо. Оце так масштаб мутації…

— Так ось, це поки що тільки квіточки. Далі буде ще крутіше. Що ми могли дізнатися за три тижні з біології? Переважно те, що відбувається з нами прямо зараз. А ось на Пріорі нас учитимуть, як використовувати бойові здібності наших ніяситей.