Розділ 6. Частина 1

Два тижні пролетіли як один день, перетворивши моє життя на суцільний навчальний марафон. Март практично прописався в нашій із Забавою каюті. Ми старанно штурмували дисципліни, які місцеві іріданці вбирали ще в коннорі. Інформацію я засвоювала зі скрипом, але твердо вирішила ліквідувати ці білі плями в пам'яті.

Особа того, хто так варварськи пошматував форму, поки що залишалася загадкою. Хоча по Марту я іноді помічала: він точно щось знає. Але від будь-яких розпитувань брат майстерно ухилявся, говорив розпливчасто — наче йому суворо-пресуворо наказали тримати язика за зубами.

І в мене навіть були підозри, хто саме віддав таке розпорядження. Занадто часто я бачила куратора поруч із братом. Звісно, пану Фаготу необхідно спілкуватися зі старшим нашої групи з організаційних питань. Але іноді, коли вони стояли в коридорі трохи осібно й неголосно переговорювалися, варто було мені наблизитися — розмова підозріло швидко змінювала тему. Ладно. Я проковтнула цю образу. До пори до часу. І повністю зосередилася на зубрінні, аби більше не виглядати безпорадним жовторотим курчам на заняттях.

До загальної їдальні я майже не ходила. Фія справно приносила їжу прямо в житловий відсік, наче мене навмисно ховали від оточуючих. Я поки що підкорялася куратору, розуміючи, що він намагається мене убезпечити, але потайки злилася: Наран перетворив мене на справжню відшельницю! Часом страшенно кортіло кинути все й піти на обід разом із друзями.

До кінця третього тижня народилося стійке передчуття затишшя перед бурею. Не вірилося, що пошматованою формою все й закінчиться. Найгірше було не розуміти, чого чекати далі.

Перший день четвертого тижня почався до смішного буденно. Забава за звичкою буркотіла, транслюючи мені в голову: «Хочу спати далі, відчепись». Я переконувала її, що довго дрихнути шкідливо, нагадуючи, що за останній час вона примудрилася набрати добрих двадцять кілограмів ні сіло ні впало. Росла малеча як на дріжджах: усього за пів місяця вимахала так, що в холці тепер діставала мені до стегна.

Фія сервірувала пересувну тацю замовленим звечора сніданком і скромно завмерла біля стіни. Мабуть, опущу подробиці того, як королева буквально в два укуси проковтнула половину ранкової порції риби.

— Ти б хоч прожовувала задля пристойності, — забурчала я, скосячись на гастрономічний ентузіазм цієї ненажерливої істоти.

Та лишень шкодливо крякнула і з тією ж швидкістю знищила решту. Я хмикнула й продовжила уплітати просочені грибним соусом шматочки печеної птиці. Мені особливо подобалося заїдати цю страву соковитим кисло-солодким фруктом, при вигляді якого пам'ять без вагань видавала земну назву: помідор.

Слідом за звичаєм розпочалася фізична розминка. Нічого принципово нового. До роздягальні ми із Забавою дісталися швидко, проштовхуючись крізь гучний, наче вулик, коридор. Я намагалася прослизнути примарою, але з білою королевою розміром із невелике теля під боком виходило не дуже. Із формою, на щастя, більше ніхто не жартував — про всяк випадок я тепер зберігала запасний комплект у шафці в Лії.

Але сьогодні намічалося перше практичне заняття з плавання. З такої нагоди ми одягали закриті купальні костюми, що надійно прикривали все зайве. Мені здалося, подібна строгість диктувалася не лише місцевим консерватизмом, а й бажанням пощадити почуття чоловіків Іриданії. Як нещодавно розповіла Лія, причиною холодності місцевих жінок виявилася давня пандемія. Генетична криза завершилася сотні років тому, а її наслідки Іридания розхльобувала й досі: жіночий потяг став скоріше винятком, ніж біохімічною нормою. Я тоді довго не могла оговтатися.

Слухаючи обов'язковий інструктаж Нарана з техніки безпеки, я відчайдушно позіхала, силячись не порвати рота. Але потім нам нарешті дозволили зайти у воду!

Хтось із курсантів справді плавав — наприклад, Март, який почувався амфібією. Вони з Нуком витворяли такі дива синхронного пірнання та стрибків над дзеркальною гладдю, що залишалося тільки заздрити. Мій особистий рівень у цій глибокій чаші басейну класифікувався скромно: плюхач звичайний, мілководний.

Пану Нарану коштувало колосальних зусиль змусити мене хоча б раз допливти разом із Забавою до протилежного борту. Одногрупникам тим часом безкоштовно показували трагікомедію під назвою «Як плаває сокира». Я була безмежно вдячна своїй королеві, яка, працюючи лапами й хвостом, щосили допомагала мені не піти на дно на очах у всієї групи.

Коли я нарешті вчепилася за слизький хромований поручень, відпльовуючись і відновлюючи дихання, просто наді мною виріс куратор. Він допоміг мені вибратися на кахель і тихо, тільки для моїх вух, прокоментував:

— Що ж, іато Лано. Тепер я спокійний: якщо нападуть вороги, ви зможете успішно зачаїтися на дні будь-якої водойми. Забаво, забезпеч наїзниці додаткову плавучість, — куратор змовницьки підмигнув молодій королеві.

— Ладно, курсанти, піднімаємося на трампліни! — скомандував він групі й попрямував до сходів, що вели на верхні яруси.

Тут усе було огороджено міцними бильцями, щоб ніхто ненароком не полетів униз. Особливістю третього рівня було те, що тутешній трамплін висувався просто на середину чаші басейну, а потім плавно засувався назад.

Я обережно підійшла до краю платформи й зазирнула вниз. Вода раптом виявилася непристойно далеко, а люди біля бортиків — підозріло маленькими. Особливо коли в пам'яті виринули слова Нарана про здатність «зачаїтися на дні».

— Ну що, пірнеш? — пролунав над вухом завзятий шепіт. Мене різко штовхнули до краю — і в останню мить перехопили за зап'ястя.

До такого міг додуматися тільки брат. Від несподіванки я загорланила так пронизливо, що навіть на протилежному кінці комплексу підвели голови курсанти, які штурмували стіну для скалолазання.

Я різко розвернулася і щосили дала Марту потиличника:

— Дурню! Жити набридло?!

Брат почервонів від сміху й зігнувся навпіл. Тільки трохи заспокоївшись, я помітила, що до нас прикута всезагальна увага. Здається, таку публіку я вже збирала в селищі Со на своє вражаюче колоратурне сопрано четвертої октави кришталевої чистоти.