Розділ 2. Частина 2

Ми виходили останніми. Варто було мені підвестися, як двері рубки відчинилися. Звідти вийшов пан Фагот Наран, а за його спиною виднівся силует пілота, який усе ще чаклував над панеллю керування.

— Ходімо, — Март узяв мене під руку, підібрав мою сумку й потягнув за собою.

Я слухняно пішла слідом за ним, відірвавши погляд від Нарана, який завмер на виході й замислено проводжав нас очима. Март зістрибнув із останньої сходинки трапа, допоміг зійти мені й, весело кивнувши, попрямував у бік… Тут я приголомшено ахнула.

Ми стояли на величезному паркувальному майданчику перед неймовірної краси будівлею. Не те палац, не те жива істота, що застигла на пів кроці. Споруда скидалася на гігантський корабель — точніше, на його білосніжні вітрила, туго натягнуті й вигнуті так, ніби на висоті все ще гуляв штормовий вітер. Стіни вигиналися плавними, плинними лініями, ніде не утворюючи прямих кутів, наче архітектор геть забув про існування лінійки. Полуденне сонце ковзало цими вигинами, від чого здавалося, ніби велетенська будівля мірно дихає, то світлішаючи, то поринаючи в тінь.

А вгорі, замість щогл і такелажу, височіли десятки вузьких фігурних платформ — візерунчастих, наче вирізьблених із кістки й підвішених у повітрі без жодної опори. На них сиділо безліч ніяситей — точнісінько таких, про яких мені розповідав Род, і схожих на того, що летів увесь цей час із нами. Одні застигли нерухомо, мов сталеві статуї, виставлені напоказ; інші ліниво розправляли крила; треті зривалися з сідал і ширяли широкими колами над самим дахом, ловлячи висхідні потоки повітря. Їхні силуети раз у раз затьмарювали сонце, кидаючи на майданчик стрімкі тіні, і я мимохіть втягувала голову в плечі, боячись, що хтось із них зачепить мене крилом.

Це видовище заворожувало. Цілий світ крилатих сталевих велетнів, що витали над будівлею, ніби вона сама видихала їх у небо. Неймовірно! Я так задивилася, що не одразу збагнула, що стою з роззявленим ротом — не найкращий вигляд для дівчини.

— Красиво, правда? — пролунав поруч голос Фагота.

Я вперто продовжувала дивитися на архітектурний шедевр, не дозволяючи собі повернутися до нього.

— Ти, як я бачу, не чуєш не лише мисленнєвих закликів, а й звичайної мови? — Наран ступив крок уперед, і тепер я бачила його бічним зором.

— Ні, я вас чудово чую, — рівно відповіла я, потайки пишаючись тим, як спокійно прозвучав мій голос, хоча всередині все стислося в тугий клубок.

Наран іронічно хмикнув. Проводивши поглядом Марта, який усе зрозумів і тактовно відійшов, він додав:

— Розумію, ти незадоволена тим, що я змусив тебе летіти сюди. Але запевняю, це вимушений захід. Натон обрав тебе не випадково й передав, що в тобі прихована сила великої вершниці. Я вірю йому — ніясить ніколи не стане брехати.

Я промовчала, продовжуючи некліпним поглядом дивитися на сталевих істот, що ширяли в небі. Міцно стисла кулаки, намагаючись стримати тремтіння. Наран помилявся: це був не гнів і не обурення. Мене скував дикий, тваринний страх перед невідомістю. Він наче прикував мене до покриття майданчика й не дозволяв зробити ні кроку.

Пан Наран глибоко зітхнув, засунув руки в кишені чорних формених штанів і трохи пом'явся. Він перевів погляд із дзеркально-кам'яного настилу платформи на небо, потім на будівлю атконнору, наче збираючись із духом, і нарешті пильно подивився на мій профіль:

— Ти інша. Справді інша, як і казав Натон. Тепер я теж це відчуваю. Ти боїшся речей, елементарних для кожного іріданця. І твоє світле волосся… Ти з рівнин біля гір Градасса? Твій батько згадував, що ти прийомна. Звідки ти насправді?

Я випростала плечі, зібрала залишки мужності й повернулася до нього всім тілом.

— Тоді перш ніж ось так, без згоди, вивозити людину, треба було з'ясувати, хто вона й звідки! — на останньому слові мій голос усе-таки зрадницьки здригнувся.

Фагот коротко, з розумінням кивнув:

— Твоя правда. Але час не чекає. Я хочу просто зараз запропонувати тобі стати вершницею молодшої королеви. Будь-яка жінка в Іріданії, не замислюючись, віддала б життя за таку можливість. А ти боїшся.

— Так, боюся, — здалася я, відчуваючи, як уся рішучість остаточно покидає мене. — Мій батько не встиг вам сказати, що у мене важка форма амнезії. Пів року тому він знайшов мене на краю поля нрави й забрав у родину. Я тоді навіть розмовляла іншою мовою! Я нічого не знаю про Іріданію. Моя пам'ять — чистий аркуш із безліччю уривків. І я не хочу, щоб хтось використовував мене у своїх цілях.

— Ти думаєш, я хочу заподіяти тобі шкоду? — щиро здивувався Наран, і його брови злетіли вгору.

Я вперто піджала губу й відвернулася.

— Тоді дозволь мені щиро, від усього серця запевнити тебе в чистоті моїх намірів! — Наран ступив крок і став так, що ми опинилися обличчям до обличчя. Його погляд був настільки пильним, що я рефлекторно відхилилася назад.— Світ зараз тріщить по швах, рід ніяситей занепадає — матері виводять усе менше потомства. Тараки знову біля порогу, і жах нової війни загрожує кожному жителю Іріданії так само, як і десять років тому. Нам відчайдушно потрібні жінки, здатні пробудити в королевах бажання продовжувати рід!

Я недовірливо насупилася.

— Вибач, я бачу, що тисну, і відчуваю твій страх, — він зробив крок назад. — Я не знаю, яка вигода може бути особисто для тебе в Єднанні, але прошу тебе як вершник: допоможи врятувати й захистити наш народ.

— Врятувати? Мені? Але як? — я недовірливо нахилила голову. — І хіба у мене є вибір?

— Вибір є завжди, — його відповідь прозвучала напрочуд м'яко, і суворе обличчя Нарана освітила легка, приємна посмішка.

Я скинула погляд на істот, що літали в небі. Прямо над нами, зовсім низько, завис Натон — я одразу впізнала його. Наче розділяючи тривогу та благання свого вершника, він видав низький, протяжний стогін.

Стати вершницею цих дивовижних створінь… Що може бути прекраснішим? Вільно ширяти у вишині, летіти куди заманеться, не знаючи кордонів і земного тяжіння. У цю мить минуле здалося неважливим. Чого мені боятися? Це ж захопливо! Приголомшливо! Заради однієї лише цієї можливості варто було ризикнути.