6.2

*****

— Дивітька куди йдете! — кричу до чоловіка, який щойно безжалісно наступив на мою ніжку. — Не бачите куди йдете, то окуляри собі купіть.

Нахиляюсь до взуття, щоб витерти рукою пил, який потрапив на поверхню сапожків.

— Пробачте, чесно не хотів...

Мужчина років 40 старанно просить вибачення, та нахиляється до мого обличчя. Його різкі парфуми затмарюють мені свідомість, а густа борода на його обличчі, ніби «виколює» мені погляд.

Не встигла зайти в кафе, як мені зіпсували настрій. Хоча б чаю замовити, для покращення мого внутрішнього стану.

— Можливо потрібна допомога? — не залишає мене чоловік в спокою.

— Нічого не потрібно! — ричу.

Обираю потрібний столик та замовляю гарячого, зеленого чаю.

Де Макар? Невже та злюча секретарка мене надурила?

Обдивляюсь кожен кут кафе та шукаю свого майбутнього коханого.

— Ой, привіт!

Ну напешті, помічаю. Макарчик у випраній білій сорочці з папкою документів, в руках. Діловий хлопець, мужній, самовпевнений, від нього віє надією та грошима. Аромат грошей, це мій улюблений запах...

— Доброго ранку. — відповідає ніби я його колега по робі.

Не зупинившись ні на секунду, прямує до дверей.

— Ти куди поспішаєш? — намагаюсь зав‘язати розмову.

Але йому це не цікаво, він напружує очі та роздратовано зітхає.

— Тут відбувалась робоча співбесіда, зараз мені потрібно до офісу.

Відповів, аби відчепилась.

— А я тут подругу чекаю, але не Мілашку. Вона до речі, багато, що цікавого розповіла про ваші минулі відносини.

Макар не витримує напруги, і підходить до мого столику, очікуючи продовження теми про Мілану.

— Зрозумій, що це моя близька подруга. Я бажаю для неї тільки найкращого, тому не хочу розповідати її таємниці. Єдине що скажу, вона дійсно не знала як повідомити тобі правду, тому їй довелось обрати такий гіркий варіант.

*****

Макар

Все як я і думав.

— Зрозумів. — розвертаюсь та йду до дверей.

Краєм ока бачу, як до Каті прямує подруга і вони дружньо обіймаються.

Потрібно їхати додому, насправді мені сьогодні в офіс не потрібно, до того ж Сем сумує.

*****

— Ну що ти маленький? Мілана нас покинула, забувши, що ми були її частиною життя. Ось таке кохання, ось такі жінки...

Пес уважно дивиться на мене, і чухає вухо лапою. Пощастило, що в мене є пухнастий друг!

— На прогулянку, швиденько. — грайливо говорю до Сема.

— Гав, гав. — починає метушитись та шукати свою улюблену іграшку по кімнаті.

— Тільки будь мені слухляний, щоб ми не сварилися! — попереджаю і сподіваюсь, що він розуміє мою розмову.

*****

Час йде до зими, голі дерева, хитаються від вітру, сіра погода не додає радості до настрою. А коли ще настрій сірий...

То взагалі напружено себе відчуваєш. Дійшовши до парку, дозволяю Семчику погратись в м‘яча, кидаючи йому іграшку. Що ще собаці потрібно?

Смачно поїв, чудово час провів на прогулянці, іграшки купують, люблять, доглядають. Він щасливий, бо в нього є я, а я щасливий тому що маю надійного друга, нічого нам більше не потрібно.

Знаходимось поряд з фонтаном, біля якого декілька тижнів назад, Мілана зустріла свого таксиста. Я шукаю його поглядом, мені дуже хочеться його зустріти, щоб заглянути в хитрі очі.

Але він неначе спеціально, сьогодні не з‘являється в парку. Розумію, можливо він поряд з Міланою, в темлому ліжкові...

Ці думки мене нервують та напружують м‘язи.

— Все додому! — різко кричу до Сема. І він в ту ж секунду перелякано витріщається на мене.