Глава 1

Мілана

Сьогодні для мене відповідальний та важливий день. Одягнула червону сукню, підбори на шпильці, щоб точно взяли на роботу. Але й не забуваю, про свій диплом з відзнакою, який я отримала цього літа, за старанне  навчання в університеті. Ну нарешті, стільки сил і часу витратила, а ніхто навіть не похвалив…

-Доню, швидше збирайся. Ще не вистачало, щоб на співбесіду запізнилась.- доносився гучний голос мами, з їншої кімнати.

-Та йду я, не потрібно мене відволікати, ось дофарбую свої пухкі губи, улюбленою помадою, і буду прямувати на співбесіду.

-Ніхто на твою помаду дивитися не буде, головне твої знання. Я ж сподіваюсь, ти не просто так ходила на навчання, щоб з подругами час провести.- тато завжди з своїми непотрібними розмовами. І чому взагалі до мене в кімнату заходити, і повчати мене, як правильно жити.

-Все татусь, я поспішаю, мені ще таксі потрібно викликати. Хоча, я ще каву встигну замовити в невеличкій кавʼярні, яка знаходиться дорогою до офісу.

-Доня, ти красуня - вже і мама прийшла в мою кімнату, тут що в мене місце для незапланованих зустрічей?

Батьки глянули на мене, посміхнулись і побажали удачі. Звісно, вона мені дуже знадобиться.

******

—Яка ж дурна ідея мені  прийшла в голову… Обурена своїми діями я йшла з кавою в руках. На підборах та ще й в такому незручному платті. Потрібно було одразу біля дому викликати таксі, а тепер незрозуміло де його потрібно чекати.

Дійшовши до пішохідного переходу, роблю крок щоб перейти на інший бік дороги. Як раптом…

-Куди ти йдеш?- кричить мені з машини якийсь чоловік - не бачиш, що на світлофорі червоний горить?

Та де він взагалі червоний побачив, якщо зараз зелене світло. Не слухаючи його дивні претензії, не зважаю на нього увагу і переходжу дорогу. Дивний якийсь, думає що в нього вдасться зіпсувати мені настрій, то він вже зіпсований і без його незрозумілого крику.

Дістаю телефон з моєї маленької сумочки, щоб зателефонувати в таксі. Каву майже допила, ще й сьогодні як на зло, без молока. А я таку, терпіти не можу, гірка і зовсім не смачна.

Чекаю автомобіль, щоб швидше дістатись до офісу, в який я так поспішаю. І бачу перед очима, той самий мерседес, з якого мені ще хвилин 5 тому назад, доносився чоловічий голос.

-Дівчино - відкриваючи вікно в машині, промовляє  молодий хлопець, і хитрими очима оглядає мене знизу до голови - хоч ви і не дотримуєтесь правил дорожнього руху, і не уважні на дорозі, але я пропоную ваз підвезти, в те місце куди ви так завзято прямували, що аж не помітили мій мерседес.

Який наглий, з чого він взагалі вирішив, що я сяду до нього в машину…

-Не потрібно, я чекаю таксі. Їдьте своєю дорогою, ваша допомога мене не цікавить.

-Ти убер замовляла?

Дивлюсь на нього круглими очима.

-Таксі як називається? Що ти дивишся на мене перелякано і мовчиш?- поправляючи своє темно-каштанове волосся, він підморгує до мене. Яке йому взагалі діло, яку назву має таксі.

-Так, «Убер»- відповідаю, щоб якомога швидше відстав від мене і поїхав геть.

Надокучливий парубок в ту ж хвилину комусь телефонує, і починає розмовляти по телефону.

Розумію, що автомобіль, який я замовила дуже довгий час не приїжджає, в потрібне місце. На годиннику вже майже 10 ранку, а я ще досі не прийшла на співбесіду. І хлопець цей нікуди не їде, можливо, погодитись з його пропозицію…

-Ну добре, тоді дівчино з впертим характером, дякую за коротку розмову… Його вуста так нахабно усміхаються, що він починає мене дратувати - Останній раз запитую, тобі потрібна допомога? Я підвезу тебе до потрібного місця.

Ну що ж це? Моя впертість тут ні до чого, я реально запізнилась, і тепер не знаю, що й думати. Тому неочікувано для себе, швидким кроком підходжу до дверей чорного, мов ніч, мерседесу і сідаю в машину до незнайомця. Говорю йому потрібну адресу, і бачу як вираз його обличчя, зміняється в ту ж секунду. Розправляє плечі, самовпевнено і з ухмилкою дивиться мені в очі.

-Я Макар - не хочу я з ним знайомитись, мені на співбесіду потрібно… Він марнує мій час.

-Мілана мене звуть, - незадоволеним тоном голосу відповідаю. - мені дуже швидко потрібно в те місце, про яке я тебе повідомила.

Макар нічого не відповідає, і ми в тиші їдемо до офісу…

Виходжу з автомобіля, і бачу перед собою панорамні, прозорі вікна, підіймаю догори очі, і не можу порахувати кількість поверхів…

Нарешті, я майже дійшла до кабінету, в якому сьогодні, напевно, мене не візьмуть на роботу.

Кожане, чорне крісло, пуста кімната, ні кого з людей немає.

-Що ж Міланко, вітаю тебе, ти втратила можливість працювати в одному із найкращих офісів нашого міста, та що там міста… Ця архітектурна компанія, найвпливовіша з усіх, які тільки є в нашій країні - пошепки, бурмочу собі під ніс і сідаю на диван, щоб розглянути свої подальші дії.

-Добрий день, ви звісно запізнились, але все ж таки, я дам вам можливість мене здивувати.

І що я бачу перед собою? Правильніше сказати, кого саме я бачу перед собою. Це той мужчина, який довіз мене до призначеного місця. Макар, чи як його звуть?

-Що ти тут робиш?

-Мілана, я хотів запитати в тебе це саме питання, але ти мене випередила. Ну що я можу сказати… - починає монотонно ходити по кабінету, та робити вигляд, що в чомусь знається. - місце прибиральниці в нашій компанії вільне, тож завтра о 8 ранку, чекаю тебе на роботі.

-Яка прибиральниця, що ти говориш? Я економіст з вищою освітою… - не можу втримати себе, щоб не влаштувати скандал - і взагалі, хто ти такий, Макар, щоб вирішувати на яку посаду мене приймати?

-Заступник компанії.. І сьогодні, саме я повинен провести з тобою співбесіду, а якби ти одразу погодилась на мою пропозицію, сісти до мене в машину, вже була б влаштована на роботу, економістом. Тож впертість, красуне, не завжди приносить вдачу.

-Дурень! - попрямувала до вихіду з кабінету. Ще якийсь самозакоханий парубок, буде ставити мені дивні умови.