38. "Не хочу втратити тебе..."

Ранок починається з дзвінка в двері. Хтось дзвонить довго, наполегливо, і  я думаю, може, це Олег? Але у нього був ключ, чи, може, ключа теж вкрали? 

Зрештою, я накидаю халат і йду відчиняти. Бачу у вічко якусь незнайому жінку. 

“Може, це до когось із сусідів?” — думаю, та все ж відчиняю. 

Вона одягнута у все чорне, обличчя якесь похмуре, немов у неї трапилось горе. Мимоволі мені стає страшно. Я щільніше закутуюсь у халат і дивлюся на неї, а вона на мене. Жодна з нас не говорить ні слова. 

Я все ж озиваюсь першою.

— Ви, мабуть, помилилися дверима? 

— Ви зустрічаєтесь з тим монстром… Ні, я не помилилась, — вона уважно дивиться на мене. — Ви — дівчина вбивці.

 —  Не розумію, про що ви, — я згадую вчорашні слова Олега, і мене огортає роздратування. Це він її підіслав, точно! — Вам що, мій чоловік сказав прийти сюди і розповідати різні дурниці?

Вона дістає з кишені мобільний і розкриває переді мною галерею, я бачу фото свіжої могили:

— Він не витримав цього пресингу… — раптом на її очі навертаються сльози. 

— Хто? — я нерозуміюче дивлюся на неї. 

— Мій наречений, — вона торкається долонею свого живота. — Ми мали одружитись за тиждень… Він шукав гроші, звʼязався з якимись мутними типами. З вашим Тимофієм. 

 — Він грав у казино? — запитую я. Мені хочеться зачинити двері, не чути її, не бачити цього засуджуючого погляду, але я стою, немов закам’яніла. 

— Так, — вона на мить опускає очі. — Але він був добрим, він був хорошою людиною, — вона знов дивиться на мене. — У нас буде дитина…

— Чому він не подумав про вас? — я зітхаю.  — Чому ви звинувачуєте не його, а мене? 

— Я не звинувачую вас, тільки Тимофія… Він забрав мого коханого, вбив його…  — з її очей течуть сльози. 

 — Принести вам води? — я боюся, що вона впаде, ця жінка виглядає такою змученою. — Що я можу для вас зробити? 

— Нічого… Ви вже нічого не зробите, — вона зітхає. — Його вже не повернути.

 — Може, вам потрібні гроші? — запитую я. 

— Ні, я піду, — вона розвертається на сто вісімдесят градусів. 

Я стою і мовчки дивлюся, як вона йде. 

 — Я поговорю з ним, — кажу тихо. 

Вона нічого не відповідає, тільки зітхає, і вже скоро я не бачу її. Тільки чую кроки, що віддаляються.

Я повертаюся до квартири, але не можу заспокоїтися. Серце б’ється так сильно, що, здається, от-от вирветься з грудей. Раптом мене починає нудити, я ледве встигаю забігти до вбиральні. Потім  іду до спальні і лягаю на ліжко, мені так погано, як не було ніколи в житті. Чую, як дзвонить телефіон, раз, другий…

 — Мамо, це Тимофій, — чується голос Марти. — Ти будеш говорити?

 — Так, — кажу я, піднімаючись з ліжка. Проходячи повз дзеркало, бачу своє відображення — я дуже бліда. Немов саме спілкування з тією нещасною жінкою зробило мене схожою на неї. 

Я беру в малої з рук мобільний і  приймаю виклик. 

 — Алло, — мій голос лунає якось приглушено, немов через шар вати. 

— Привіт, у тебе все добре? Голос якийсь холодний… 

 — Нам треба поговорити, — кажу я.  — Ти можеш приїхати?  Чи краще зустрінемося десь на нейтральній території? 

— Добре, давай я приїду, буду за півгодини…

*** 

— Привіт, — Тимофій тягнеться до мене, щоб поцілувати, але я ледь відхиляюся. 

 — Вибач, — кажу я, — щось не дуже добре почуваюся...  В мене до тебе важлива розмова, я навіть не знаю, з чого почати…

— Що сталось? — я чую, що він стривожений. 

 — Олег подзвонив мені вчора, ми домовилися зустрітися, — я озираюся на двері, але Марта у себе в кімнаті грається на приставці, яку подарував їй Тимофій. — Обговоримо розлучення… Але він сказав. що твої люди забрали гроші, які він назбирав…

— Вони нічого не забирали, — він насуплюється. — Я взагалі нікого туди не відправляв. Обіцяв же, що не буду чіпати твого колишнього.

 — Я вже сама не знаю. хто говорить правду, а хто бреше… — я зітхаю, — ще й ця жінка… Вона назвала тебе вбивцею..

— Ти знаєш, чим я займаюсь. Але я не вбивця, Ярино, — він зазирає мені в очі.

 — Вона чекає дитину, за тиждень її наречений мав з нею одружитись, — я відчуваю, як на очі навертаються сльози. — Вона звинуватила тебне в його смерті, казала, що ти пресував його…

— Я нікого не вбивав, — Тимофій відсторонюється. — Якщо ти не віриш мені, а віриш якійсь волоцюзі… Не буду заперечувти, я пресую боржників. Але не вбиваю. Мені потрібні мої гроші, ось і все.

— Але люди заробляють гроші якимись більш нормальними способами, — я благально дивлюся на нього. — Без того, щоб мати безліч ворогів, без того, щоб до їхніх жінок приходили і звинувачували в чомусь… Мені дуже важко все це пережити… Олег… Він сказав, що не хоче, щоб його дитина росла зі вбивцею під одним дахом..