37. Розмова з Олегом

Я схвильовано слухаю Олега, а потім відповідаю:

— Ти можеш більше не переховуватися, Тимофій пробачив тобі борг…

— Як Марта? Я так скучив за вами… І як це "пробачив"? — все ж перепитує він. — Що трапилось? Він тебе до чогось примушував? 

— Я думаю, краще поговорити віч-на-віч, а не телефоном, — я раптом відчуваю страшенну втому. — Марта в порядку. Тимофій ні до чого мене не примушував. Але… дуже багато що змінилося для нас із тобою…

— Я розумію, що ти образилась… Але я не міг вчинити інакше. Коли ми зустрінемось? 

— Коли хочеш, бажано скоріше, — кажу я. — Обговоримо наше розлучення. 

— Розлучення? Не поспішай так, кохана… — чую, що він в шоці від моєї заяви.

— А що, ти збирався жити в тій майстерні ще хтозна-скільки часу? — я не витримую, мене дратує те “кохана”. — І навіть словом не обізвався до нас, я вже думала, що ти загинув або ще щось трапилося…

— Я просто боявся того психа… Ти не знаєш, що він робив з іншими. Я не хотів вмирати! — відповідає він дещо емоційно. 

— Отже, ти нас покинув у “психа”, як ти висловлюєшся, а сам вирішив рятувати свою шкуру? Дуже по-чоловічому! — з сарказмом кажу я. 

— Він так тільки до боржників ставиться. Іншим не загрожує, я навів справки! Мені просто був потрібен час, я хотів дістати гроші і повернути вас. 

— І як,  не дістав? — запитую я. — Сестра вже не змогла допомогти, як торік? 

— Я дістав майже все! Але мене обчистили! — емоційно каже Олег. — Я думаю, то Тимофій, бо гроші, майже всі, були зібрані в схованці на СТО, куди ви тоді прийшли! Він точно сказав своїм обшукати те місце!

— Навіщо це йому, адже він уже давно пробачив тобі цей борг? — я знизую плечима, немов він може зараз мене бачити. 

— Щоб в твоїх очах я був поганцем, ось навіщо! Я слідкував за вами і знаю, що у вас завʼязалось… І мені дуже боляче. 

— Мені гидко від того, що ти ховався і потайки шпигував за мною, — кажу я.  — Не можу повірити, що ти опустився до такого…

— Я кохаю тебе, Ярино. Завжди кохав. Авжеж, я слідкував… — він зітхає. 

— Ти міг би подзвонити мені чи написати, — кажу я. — Але не зробив цього… Марта дуже сумувала за тобою, а тепер вона майже забула про тебе. 

— Він би відслідкував і я б не зібрав грошей! Як ти не розумієш, він людей вбиває! 

— Нікого він не вбиває, — кажу я, але в душі вже поселилася тінь сумніву. Я згадую той анонімний дзвінок, про який я вже забула, і по спині пробігають холодні мурашки. 

— Ти так впевнена в ньому? Довго його знаєш? — він зітхає. — Але ти помиляєшся. Може, тебе підкупили його залицяння і гроші, але він гнилий всередині. 

— Ти добре знаєш, мені завжди було байдуже до грошей, — заперечую я. — Тимофій — хороша людина, він, може, суворо поводиться зі своїми боржниками, але він не вбивця. Ти наговорюєш на нього, щоб обілити себе, виправдатися…

— Можеш думати як хочеш, але правда від цього не зміниться, Ярино. Він — вбивця.  І я б не хотів, щоб моя дитина росла зі вбивцею. 

— Коли ти зможеш піти зі мною до РАЦСу і оформити розлучення? — питаю я. — І свої речі можеш забрати з квартири. Сподіваюся, ти не будеш наполягати, щоб я відшкодовувала тобі половину її вартості? Думаю, списаний борг коштує дорожче. 

— Ти робиш велику помилку… Але якщо ти так наполягаєш, я дам тобі розлучення, — він зітхає. — Коли ми зустрінемось?

— Давай завтра? — пропоную я. 

— Добре, тоді так і зробимо, — погоджується Олег. — Хочу побачити тебе. 

— Ти прийдеш додому? — запитую я. — Чи зустрінемося десь на нейтральній території?

— Прийду до тебе, і хочу побачити доньку. 

— Добре, — погоджуюсь я. — Але за однієї умови — ти не будеш налаштовувати її проти Тимофія. 

— Але і казати, що я це схвалюю, я теж не буду. Я кохаю тебе, ти не можеш вимагати від мене подібного. Я буду говорити те, що думаю і маю на це право.

— Не говори з нею про нього взагалі, — різко кажу я. — Інакше я не згодна, щоб ти бачився з Мартою. Я не хочу, щоб вона страждала через твої образи. 

— Вона — моя донька. Ти не можеш мені заборонити спілкуватись з нею, — відповідає він.

— І все ж я сподіваюся, що ти не будеш говорити дурниць, — кажу я. — Бо тоді я буду вимагати через суд, щоб тобі заборонили наближатися до нас. Бо ти небезпечна людина, хворий, і не визнаєш цього! 

— Якщо так, то і з ним ти не маєш бути, бо він набагато більш небезпечний! — він теж підвищує голос. 

— Боюся, що ми ні до чого так не договоримось, — кажу я. — Давай зупинимось і не будемо більше з’ясовувати стосунки!

— Добре, пробач, пробач, кохана, — він зітхає. — Я просто дуже засмучений тим, що ти обрала його.

— Ти вже все одно нічого не зміниш, — кажу я. — Якби не твої борги, може, нічого б цього не сталося. Але б сталося щось інше. Ти ж не збираєшся зав’язувати з іграми, правда?  

— Я вже завʼязав. Раз і назавжди, — каже Олег сумним голосом. — Більше ніколи не наближусь до казино.