36. "Нам треба поговорити..."

Цієї ночі я дуже погано сплю. Якби не Марта, яка прокинулась і попросила полежати з нею, певно, я б і на мить не зімкнула очей. 

Але настає ранок і у Марти сьогодні день народження. Я не хочу псувати свято і думаю, що, певно, та жінка все ж помилилась. Тимофій ніяк не може бути вбивцею. Хоч він інколи і виглядає суворим, але він — добра людина. 

Я вирішую відкинути всі ці думки, принаймні на сьогодні.

Готую Марті її улюблені вафлі у вафельниці і як тільки вони готові, вона якраз заходить на кухню. 

— Мамо, ну що, коли ми вже їдемо святкувати? — питає вона нетерпляче.

— Зараз зателефоную Тимофію, запитаю, коли він приїде по нас, — кажу, усміхаючись. Приємно бачити її такою радісною. 

Поки Марта снідає, я набираю номер Тимофія. 

Він бере слухавку і каже:

— Ну що ви там, як іменинниця? Коли будете готові виїжджати?

— Марто, коли ми будемо готові? — запитую я доньку. 

— Хвилин двадцять. Поїм, вдягнусь і готова, — діловим тоном каже вона.

— За двадцять хвилин іменинниця буде готова, — весело відповідаю я. 

— Тоді я виїжджаю, — я чую, що Тимофій в цю мить усміхається. — Скоро буду…

***

Ми їдемо до парку розваг і пару годин Марта катається на різних атракціонах. Ми їмо всякі смаколики, нам дуже весело. Тимофій також приводить нас в тир, де пропонує Марті обрати будь-яку іграшку і обіцяє її виграти.

Він бере до рук зброю і без єдиної помилки потрапляє в усі мішені так, ніби все життя тільки те й робить, що стріляє. Марта радіє, коли їй дають найбільшу іграшку, а я відчуваю легку тривогу. 

— Ти так гарно стріляєш, — кажу я. — Цікаво, де навчився цьому? 

— Спеціально тренувався, — він усміхається. — Дуже довго. Це не так просто, як здається. Але тут ще нерухливі мішені і вони дуже близько, тож взагалі легко потрапити. 

— А де ти стріляв у рухливі мішені? — запитую я. Відчуваю, що серцебиття прискорюється, а в роті пересихає. 

— Полігони, спеціалізовані тири… Але найкращий вчитель все одно життя. Там теж доводилось стріляти, — він зітхає. — Але давайте не будемо про це сьогодні. Сьогодні у нас свято. Ходімо на колесо? 

— Ходімо! — весело підхоплює Марта. — Мамо, чому ти така бліда, боїшся висоти? Я не боюся! 

— Так, трохи страшно, — кажу я, хоча насправді мені страшно зовсім не через колесо, а з іншої причини… Я згадую про те, як, коли ми ще жили в Тимофія, він одного разу не приїхав додому ночувати, а наступного дня повернувся пораненим. Тепер усе мені починає здаватися підозрілим. Що, коли Тимофій насправді — зовсім не той, за кого себе видає? 

Та я нічого не кажу, бо не хочу псувати доньці свято, а ще — не впевнена, що мої переживання мають серйозні підстави. Можливо, я просто накрутила себе? Треба поговорити з Тимофієм, але не зараз…

***

— Ну, обирай кого хочеш, — Тимофій підводить Марту до цуциків. — Тут всі з документами, мої люди знайшли тварин з хорошою родослівною.

Ми заїжджаємо до заводчиків тварин, тут дуже хороші умови, принаймні зовні. Собаки гуляють, граються, а в кімнатах в цьому будинку цілі хороми тільки для них. Тут і кліток немає, все цивільно. У цих людей три пари дорослих тварин і шестеро цуценят різних відтінків. Це якісь дуже породисті пухнасті собачки, схоже шпіци. 

— Я хочу… — Марта переводить погляд з одного цуценяти на інше.  — Вони всі такі гарненькі… 

Раптом одне цуценя підбігло до неї зовсім близько і зупинилося, метляючи хвостиком і дивлячись прямо на Марту блискучими намистинками очей. 

— Хочу це, — сказала вона. — Можна його взяти? Здається, ми йому сподобались! 

— Значить, вирішили, — усміхається Тимофій і переводить погляд на заводчицю, доглянуту жінку років сорока. — Покажете нам його документи і медкарту і ми беремо!

***

— Сподіваюсь, ви скоро переїдете, — каже Тимофій, коли вже підвозить нас додому. — Марто, не забувай вигулювати цуценя щоранку і щовечора. І імʼя треба йому обрати. Вже вирішила, яке воно буде?

— Хочу назвати собачку Джесі, — каже Марта.  — Я буду вигулювати, обіцяю! 

— Гарне ім'я, — усміхаюсь я. — Я теж була б не проти скоріше переїхати, так у Джесі було б більше місця, щоб вільно бігати в дворі.

Тимофій усміхається, цілує мене і обіймає, але поцілунок виходить коротеньким.

— Я буду дуже чекати, коли ви переїдете, — каже він, поглянувши на Марту. 

— Я не проти переїхати, — раптом каже вона. Дивиться спершу на мене, тоді на Тимофія. — Ну, якщо ти будеш возити мене до школи на машині. 

— Іди сюди, — він раптом підхоплює Марту на руки і чмокає в щоку. — Обіцяю, буду возити на машині…

***

Коли я вкладаю Марту, на душі дуже тепло. Нарешті все вирішилось, і донька повністю прийняла Тимофія і дала нам шанс, як родині. Для мене це найкраще, що могло трапитись.